Читати книгу - "Метаморфози"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ледве що чутно почав, нахилившись до ямки, шептати;
Що крадькома нашептав, те швиденько засипав землею,
Потім пішов собі тихо назад, зарівнявши те місце.
/190/ Та незабаром, де ямка була, там, подібний до гаю,
Взявся тремтливий рости очерет. Він того селянина
Зрадив уже через рік: таємницю, закопану в землю,
Хай лиш подме вітерець, шелесткі розголошують стебла.
Тмол, відомстившись, лишив і, майнувши в повітрі прозорім
Понад протокою Гелли{499} — Нефели дочки й Атаманта, —
Сонячний Феб зупинився на Лаомедонтових нивах{500}.
Є від затоки Сігейської справа, Ретейської — зліва
Давній вівтар — усевидящий в шані там був Громовержець.
Бачить там Феб, як, для Трої нові закладаючи стіни,
/200/ Трудиться Лаомедонт — як багато він сил докладає,
Скільки він засобів тратить на те, щоб вони виростали.
Разом із богом, велителем вод{501}, що в правиці з тризубцем,
В образі смертного Феб постає, й за умовлену плату
Вдвох для фрігійського владаря з каменю стіни будують.
Ось і звели їх. А той — ні шага, та ще й дурнів з них робить:
Начебто й не домовлялись вони про якусь нагороду.
«Ти нам заплатиш-таки!» — мовив батько морів і тризубцем
Пінисту хвилю звернув до захланного берега Трої.
Вигляду моря він землям надав, хлібороба позбавив
/210/ Засобів для прожиття, урожайні поля затопивши.
Кара ще й ця замала: владареву дочку{502} було дано
Чудиську в жертву морському. До скелі прив’язану діву
Визволив дужий Алкід. Нагороди, обіцяних коней,
Просить. Коли ж не дали їх, дарма що звершив такий подвиг,
Трою високу бере, що присягу порушила вдруге.
Без нагороди й соратник його, Теламон, не лишився:
Взяв Гесіону собі за жону. Божественну дружину
Мав тоді й славний Пелей. І гордився він тестем, Нереєм,
Більше, ніж дідом своїм, адже внуком Юпітера бути
/220/ Випало не одному; одному ж — бути мужем богині.
Старець Протей провістив був Фетіді: «Володарко хвилі,
Матір'ю стань! Підросте в тебе син — і ділами своїми
Батька затьмарить, тому-то й назвуть його більшим від нього».
Так, — щоб на світ не з'явився могутніший хтось, ніж Юпітер, —
Батько богів, хоч його й небуденна жага розпікала,
Все-таки стримавсь якось, не торкнув голубої Фетіди.
Те, в чім одмовив собі, Еакідові{503}, внуку своєму,
Він повелів: утішатись обіймами діви морської.
Тиха в краю Гемонійському є луковидна затока.
/230/ Вдаль рукави потяглись. Якби глибше — була б там, напевно,
Гавань. А так — по жовтавім піску тільки ковзає хвиля.
Берег — на диво твердий: на піску не лишається сліду;
Легко по ньому ступать, не буває там твані морської.
Близько є миртовий гай, на двоколірні ягоди щедрий.
В ньому — печера; природна чи створена — важко сказати,
Дуже подібна до твору митця. Загнуздавши дельфіна,
Голою ти в той куток запливати любила, Фетідо.
Поки лежала, поринувши в сон, у жагучі обійми
Взяв тебе, сонну, Пелей. Не домігшись благаннями ласки,
/240/ Силою він скориставсь: охопив тобі шию руками,
І переміг би таки, якби ти не вдалась до мистецтва,
Що притаманне тобі, — появлятися в постатях різних.
Птицею в небо зметнулася ти — він тримав уже птицю;
В землю сосною вросла — та Пелей ухопився за стовбур;
Потім тигрицею стала смугастою — й тут, ізлякавшись,
Руки свої розімкнув Еакід і звільнив тебе врешті.
Все ж він на хвилю вино ллє богам, що живуть у глибинах
Моря, тварин їм у жертву приносить і спалює ладан,
Поки, з-під хвилі піднявши чоло, не промовив до нього
/250/ Віщий Протей: «Еакіде, — сказав, — ти доможешся шлюбу!
Тільки, як діва, втомившись, засне в прохолодній печері,
Путами, поки триватиме сон, обв’яжи її міцно.
Не відступайся, хоч тілом вона сто разів би мінялась, —
Що б не було там — тримай, поки знову не стане собою!»
Мовив карпафський віщун{504} — і в безодняві рідного моря
Зникло обличчя його, й відлунало промовлене слово.
Спадистим шляхом Титан уже йшов і нахиленим дишлом
Вод гесперійських торкавсь. Ось тоді Нереїда прекрасна,
Вийшовши з моря, до милої їй подалася печери.
/260/ Тільки-но взявся Пелей полохливу красуню в’язати —
До перевтілень одразу вдалась. Та, почувши всім тілом
Пута, й руками, хоч як не пручалась, не в силах рухнути,
Врешті, зітхнула. «Ти верх, — каже, — взяв не без помочі бога!»
Й знову Фетіду побачив герой, і в жадані обійми
Взяв її, й велета стала носить вона в лоні — Ахілла.
Сяє од щастя Пелей, і дружиною гордий, і сином.
Ще якби він од убивства вберігсь, якби Фока не рушив{505} —
Справді б щасливцем був. Та повинного в братовій крові
Вигнано з дому. Вигнанця прийняв тоді радо Трахінський{506}
/270/ Край. Без убивств і насильства в ту пору там лагідно правив
Син Світоносця, Кеїк, що зберіг на своєму обличчі
Батька сяйливого блиск. Та тоді сам на себе не схожий
Був од зажури Кеїк: сумував усе, втративши брата.
Так Еакід, занепалий в тривозі й дорозі далекій,
Став перед ним, із людьми кількома лиш до міста ввійшовши.
Стадо ж худоби й овець, що пригнав із своєї країни,
Зразу ж за стінами міста лишив у тінястій долині.
Тільки-но, дозвіл отримавши, володаря він побачив —
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метаморфози», після закриття браузера.