Читати книгу - "Іствікські відьми"

задній щиток, нашкребла в долоню трохи засохлого рудуватого багна, принесла його додому й змішала з прахом Оззі. А ще для гарбуза їй потрібен був ковбойський капелюх, тож довелось поїхати на своєму «субару» аж до Провіденса в пошуках крамниці костюмів, яка обслуговувала студентів Брауну для їхніх театральних постановок, карнавалів і акцій протесту. Там їй спало на думку записатися вільним слухачем до Род-Айлендського університету дизайну; як скульпторка примітивних фігурок вона дійшла вже й так доволі далеко. Решта студентів були заледве старші за її більших дітей, проте один з викладачів — гончар із Таоса, грубошкірий кульгавий чоловік далеко за сорок, загартований і пошарпаний життям, привабив її погляд, а вона — його, своєю здоровою пишнотою (яку Джо Маріно підмічав у неї, називаючи її, в пориві хіті, своєю vacca). По кількох семестрах і відмовах вони таки одружилися, і Джим забрав її і своїх прийомних дітей назад на захід, де повітря було несамовито рідке, а чаклунством займалися шамани Гопі й Навахо.

— Боже мій, — сказала їй перед від’їздом по телефону Зукі. — В чому твій секрет?

— Це не для преси, — суворо сказала їй Александра.

Зукі піднялася аж до головного редактора «Вісника» і, відповідаючи безсоромно особистому тону післявоєнної ери, що входив у свої володіння, щотижня мала писати про якісь скандали чи зізнання — памфлети, присвячені пересічним, буденним чуткам, які перебірливий Клайд Ґебріел зарізав би.

Зукі передала цю чарівну пораду Джейн, а люба злюка Джейн, котра ризикувала обернутися на озлоблену й буркотливу стару діву, аж її учні по піаніно почали асоціювати чорні й білі клавіші з кістками й чорнотою ями, з усім мертвим, суворим і загрозливим, просичала, що не вірить; вона вже давно зреклася Александри як надійної сестри.

Однак потайки навіть від Зукі вона зібрала друзки з накладки віолончелі, заміненої вірним своїй справі майстром із Гоуп-стрит, загорнула їх у смокінг кольору сажі, що належав її покійному батьку, в одну з кишень піджака запхала подрібнену висушену траву, на яку перетворився Сем Смарт, висячи в підвалі її фермерського угіддя, в другу кишеню насипала «конфеті» з пошматованої двадцятидоларової купюри — бо їй уже обридло, несказанно обридло бути бідною, — збризнула все ще лискучі широкі лацкани смокінга своїми парфумами, сечею і менструальною кров’ю, поклала весь цей смердючий амулет до пластикового пакета з пилососа і сховала його між матрацом і пружинами ліжка. Щоночі спала на цій м’якій, обмащеній грудці. Під час одних холоднючих вихідних у січні вона навідувала матір у Бек-Бей і до них на чай заскочив ідеально підхожий невеличкий чоловічок у смокінгу й туфлях-човниках із лакованої шкіри, блискучих, як розтоплена смола; він проживав з батьками в Чеснат-Гілі й саме прямував на гала-концерт у клубі «Таверн». Під масивними повіками він мав пукаті очі, допитливо-блакитні, як у сіамського кота; він затримався якраз достатньо, аби встигнути розгледіти в Джейн — він, хто ніколи не був одружений і якого ті, до кого він залицявся, завжди відшивали як безнадійно зманіженого, надто асексуального, щоб бодай називатися геєм, — щось темне, різке і брудне, що змогло розтопити давно заснулу любовну частинку його єства. Ми прокидаємося в різний час, а найпишніші квіти — це ті, що цвітуть у холод. А ще його погляд визначив у Джейн жваву і спритну потенційну берегиню антикварних меблів Чіпендейла і Данкана Файфе, високих лакованих китайських комодів, глибоко захованих ящиків марочного вина, цінних паперів та срібла, які він невдовзі успадкує від своїх батьків, хоч обоє ще й досі живі, як, власне, і дві його бабусі — прадавні, але бадьорі жіночки, довговічні, як кришталь у кутових шафочках часів Мілтона й відьом Салема. Такий злет родини, вимоги клієнтів, про чиї гроші він, як брокер, скромно дбав, і потреби його тендітної, алергічної натури (молоко, цукор, алкоголь і сода належали до речовин, яких йому слід уникати) всі разом потребували управительки; він подзвонив Джейн наступного ранку, доки вона ще не втекла у своєму пошарпаному «веліанті», й запросив випити ввечері у барі «Коуплі». Вона відмовила; а потому на цегляні околиці звалилася завірюха, ніби з книжки з малюнками, й надовго затримала її. Його дзвінок того вечора мав на меті запропонувати пообідати на горішньому поверсі занесеного снігом «Рітцу». Джейн до останнього опиралася, дряпаючись і обпікаючи його своїм убивчим язиком; втім її акцент озвався до нього, й він зрештою зробив з неї свою заручницю у бруклінській залізно-кам’яній фантазії з баштами, спроектованій послідовником Г. Г. Річардсона.

Зукі посипа`ла меленим мускатним горіхом округле люстерко свого ручного дзеркальця, допоки від відображення в ньому не лишилось нічого, крім обрамлених золотим ластовинням очей чи, коли вона підняла голову, її мавпячих, занадто фарбованих губ. Цими губами вона врочистим шепотом сім разів прочитала сороміцьку, проте священну, молитву до Кернунна. Затим познімала з кухонного столу старі, зношені, картаті капронові скатертинки й викинула у сміття, яке мали забрати у вівторок. Наступного ж дня до редакції «Вісника» зайшов бадьорий рудоволосий чоловік із Коннектикуту, щоб подати оголошення: він шукав породистого веймаранера для злучки зі своєю сучкою. Разом з малими дітьми він орендував котедж у Саусвіку (нещодавно розлучився; допоміг дружині, хоч і з запізненням, вступити до юридичного вишу, і її першою ж справою стало засудити його за моральне насильство), а в бідолашного створіння зненацька почалася тічка; сучка мучилася. Цей чоловік мав довгий нерівний ніс, як Ед Парслі, ауру скорботної інтелектуальності, як Клайд Ґебріел, і щось від професійної манірності Артура Геллібреда. У своєму картатому костюмі він виглядав аж надто жвавим, як той торговець усяким дріб’язком із півдня штату Нью-Йорк чи артист, що от-от піде сценою, бринькаючи на банджо. Як і Зукі, він намагався бути дотепним. Насправді він був зі Стемфорда, де працював у новій індустрії, продаючи комп’ютери, що звуться текстовими процесорами. Нині Зукі спритно пише любовні романи, лише кількома ударами пальців переміщаючи абзаци, перейменовуючи персонажів і шукаючи відповідники стандартних фраз на вираження пристрасті й вигуків.

Зукі полишила Іствік останньою; її відображення у блискучих вітринах магазинів, як вона, рудоволоса, у ворсистій замшевій спідниці мателяє своїми довгими ногами й руками, залишилося на Док-стрит, ніби блідий відбиток, що зберігається на сітківці, якщо подивитися на щось яскраве. Це діялось багато років тому. Молодий капітан порту, з яким у неї був останній роман, зараз має черевце і трьох дітей; одначе він і досі пам’ятає, як вона покусувала його за плече й казала, що любить смак солі, яка конденсується на його шкірі з морського туману. Саму Док-стрит