Читати книгу - "Ніби ми злодії, М. Л. Ріо"

СЦЕНА СЬОМА

Майже весь наступний день я проспав, отямившись лише на пару секунд, коли Мередіт вислизнула з ліжка, прибрала мені волосся з чола й пішла на заняття. Я щось їй пробурмотів, але слова так до пуття й не набули форми. Сон знову заповз на мене, як лагідний муркотливий кіт, і впродовж наступних восьми годин я не прокидався. А коли прокинувся, на ліжку поряд зі мною сиділа, закинувши ногу на ногу, Філіппа.

Я каламутними очима глипнув на неї і заходився проводити ревізію плутаних споминів про вчорашній вечір, щоб збагнути, є на мені щось під ковдрою чи ні. Коли я спробував сісти, вона штовхнула мене в груди, примушуючи знову лягти.

— Як почуваєшся? — спитала вона.

— А виглядаю як?

— Чесно? Просто жахливо.

— Збіг? Не думаю. Котра зараз?

За вікнами було вже темно.

— За чверть дев’ята, — сказала Філіппа, насупивши чоло. — Ти що, цілий день проспав?

Я застогнав і засовався, голову піднімати не хотілося.

— Майже. Як заняття?

— Усе минуло дуже спокійно.

— Чому?

— Ну, взагалі-то, без тебе нас було лише четверо.

— А кого ще не було?

— А сам як гадаєш?

Я повільно відвернувся від неї, не відриваючи голову від подушки, і втупився у стіну. Від цього руху в носові пазухи стрілив біль, який мене відволік — але лише на мить.

— Ти, мабуть, чекаєш, щоб я спитав, де він, — сказав я.

Вона розправила ковдру в мене на грудях.

— Учора його ніхто не бачив. Після репетиції він просто зник...

Я гмикнув і промовив:

— Там ще мусить бути «але», я чую, як воно насувається.

Філіппа зітхнула, її плечі трохи піднялися й опали значно нижче, ніж були до того.

— ...Але зараз він повернувся. Він нагорі, у Вежі.

— Тоді я залишуся тут, поки Мередіт мене не випхає втришия.

Її вуста перетворилися на тонку рожеву лінію. За скельцями окулярів — чому це вона раптом в окулярах, до речі, вона ж нічого не читає! — очі Філіппи здавалися дрімотною океанською блакиттю, терплячою, але змореною.

— Ну ж бо, Олівере, — тихо сказала вона. — Сходи поговори з ним, це ж не боляче.

Я вказав на своє обличчя.

— Як бачиш, інколи буває боляче.

— Слухай, ми теж на нього розлючені. Мабуть, там, де стояла Мередіт, коли він увійшов, навіть підлога обгоріла. Рен і та з ним не хоче розмовляти.

— От і добре, — сказав я.

— Олівере.

— Що?

Вона підперла щоку рукою й усміхнулася — якось дивно, похмуро.

— Що? — повторив я вже нашорошено.

— Річ у тобі, — сказала вона. — Ти знаєш, я б сюди й не поткнулася, якби на твоєму місці був хтось інший.

— І що це означає?

— Це означає, що в тебе значно вагоміші причини злитися, ніж у всіх нас, але ти перший його пробачиш.

Тривожне відчуття, що Філіппа бачить мене наскрізь, змусило щільніше втиснутися в матрац.

— Та невже? — пробурмотів я, але це прозвучало слабко й непереконливо навіть для мене самого.

— Еге ж бо, — її усмішка згасла. — Ми зараз не можемо дозволити собі вчепитися одне одному в горлянки. Усе й так доволі паскудно.

Раптом вона здалася мені дуже тендітною. Тонка і прозора, наче людина, хвора на рак. Холоднокровна Філіппа... Мене охопило дивне непереборне бажання просто обійняти її і сором через те, що я бодай на мить у чомусь її запідозрив.

Мені захотілося затягнути її під ковдру й притиснути до себе. Я вже ладний був це зробити, аж тоді згадав, що, можливо, голий.

— Добре, — сказав я. — Поговорю з ним.

Вона кивнула, і мені здалося, що я побачив, як за її окулярами замерехтіла сльозинка.

— Дякую, — вона зачекала секунду, зрозуміла, що я й досі лежу незрушно, і спитала: — Гаразд, то коли?

— Ем-м... за хвилинку.

Вона кліпнула, і сльозинка — якщо вона взагалі була — де й поділася.

— Ти що, голий? — спитала вона.

— Не виключено.

Вона вийшла з кімнати. Я неквапом одягнувся.

Коли піднімався до Вежі, здавалося, що я рухаюся, наче в уповільненій зйомці. Якось не відчувалося, що я йду нагору, щоб зустрітися з Джеймсом, уперше за пару днів. Враження було таке, ніби ми востаннє бачилися й щиро спілкувалися ще задовго до Різдва. Двері на горішньому майданчику були прочинені. Я нервово облизнув губи та штовхнув їх.

Джеймс сидів на краю ліжка, втупившись у підлогу. Але ліжко було не його — моє.

— Зручно? — поцікавився я.

Він швидко підхопився і зробив два кроки вперед.

— Олівере...

Я підняв руку, долонею до нього, наче вартовий на мосту.

— Ні, просто стій там... поки що...

Він зупинився посеред кімнати.

— Гаразд. Я зроблю все, що ти захочеш.

Мостини підлоги ходором ходили в мене під ногами. Я сковтнув, тамуючи напад якоїсь дивної, розпачливої ніжності.