Читати книгу - "Американська пастораль"

— Я не хотів залишати її, — каже Швед. — Ти так начебто не розумієш. Не хочеш зрозуміти. Я пішов не через те. Мені ноги підкошувалися, коли я йшов! Ти не хочеш зрозуміти. Як можна казати, що я її не люблю? Це жорстоко. Огидно. — Її забльоване лице мигтить йому перед очима, і він зривається на крик: — Та тут сама гидота!

— Ну, нарешті доходить! Мій брат формує власну точку зору. Власну, не позичену в чужого дядечка. Відмінну від широкого загалу. Блиск! Перший крок зроблено. Наші думи не такі вже й безхмарні. «Тут сама гидота». І що робитимеш? Нічого. А хочеш, я поїду й заберу її? Що скажеш?

— Ні.

— А якщо ні, тоді чого телефонуєш?

— Не знаю. Щоб ти допоміг.

— Тобі ніхто не допоможе.

— Ти жорстокий. І зі мною жорстоко поводишся.

— Це правда, я не вмію прикидатись цяцею. І не вмів — он у батька спитай. Це ти в нас білий та пухнастий. І ось догрався. Нікого словом не образиш. Усі провини вішаєш на себе. Усяка думка має право на життя. Авжеж, це «ліберально», а ти — ліберальний татусь, що й казати. І що? У чому фокус? Хочеться зберегти все у цілості. І подивися, у якому ти лайні!

— Не я почав війну у В’єтнамі. Не я показував її по телевізору. Не я зробив Ліндона Джонсона Ліндоном Джонсоном. Ти забуваєш, як це починалося, чого вона кинула бомбу. Ця клята війна…

— Так, війну почав не ти. Зате ти виростив таке накачане ненавистю дівчисько, якого ще не бачила Америка. Що не слово, то бомба.

— Я давав їй усе, що міг дати, все-все. Присягаюся, все. — Він більше не стримує сліз, розчиняється в плачі, й це зовсім незвідане відчуття, так ніби виплакатися було найбільшою метою в його житті, найдорожчою серцю мрією, і він досяг її, у мить, коли згадує все, що дав Меррі, а вона прийняла, оте спонтанне спілкування душ, яке наповнювало їхнє життя, що одної чудової днини зненацька (хай що б казав там Джеррі, скільки звинувачень не висував би проти нього з такою зловтіхою), нез’ясовним чином знавісніло їй. — Тебе послухати, так з цією бідою кожен дурень упорається. Але ніхто не може з нею впоратись. Ніхто! Нема такого способу. Ти думаєш, я нічого не петраю в житті, геть не петраю? Якщо вже так, то де ти візьмеш тих, хто петрає… якщо я… розумієш до чого? Яким я маю бути? Якщо вже я живу неправильно, то що тоді інші?

— О так, я тебе розумію.

Розплакатися було для Шведа практично так само немислимо, як, скажімо, утратити рівновагу при ходінні чи підбити когось на злий вчинок; іноді він ледь не заздрив тим, хто віднаходив утіху в плачі. Та братова реакція знищила останні рештки металевої стіни, які ще трималися купи, перегороджуючи шлях чоловічим сльозам.

— Якщо хочеш сказати, що я не… — схлипнув він, — що я не… що це життя мені не по зубах… то я скажу тобі, воно нікому не по зубах.

— От! Нарешті дійшло! Не по зубах. Усім нам не по зубах. І всяким праведникам — теж! Завжди жити за правилами! — Джеррі не приховував огиди, що клекотіла в голосі, — ходить тут, бачте, і все робить правильно. — Скажи, ти перестанеш корчити із себе цяцю, кинеш свою силу волі проти волі дочки? Так чи ні? На стадіоні в тебе виходило. Там ти набирав очки. Пам’ятаєш? Ти кидав свою волю проти волі суперника — і вигравав. Може, уяви собі, що це всього лиш гра? Хоча ні, не поможе. Ти ж у нас людина дії, ти гожий для стандартно чоловічих справ, а в нас тут не стандартна чоловіча справа. І ти не знаєш навіть, як до неї підступитися. Ти бачиш себе тільки на полі з м’ячем, виробником рукавичок і чоловіком «Міс Америки». Тупієш, гинеш від нудьги зі своєю «Міс Америкою». Дівчина-ірландка з елізабетських корабелень і єврейський виходець із віквейської школи корчать із себе білих англосаксів-протестантів — БАСП. Корови. Коров’яче товариство. Стара колоніальна Америка. І ти гадав заволодіти цим фасадом задарма? Гарні манери, добрі наміри. Але за це так само слід платити, Сеймуре. Тут би і я жахнув бомбою. Став би джайном, оселився б у Ньюарку. БАСП, щоб я здох! Я і не знав, що ти такий законопачений. Але ти справді законопачений. Тугенько сповив тебе наш старий! Чого ж ти хочеш, Сеймуре? Зав’язати з цим? Теж незле. Будь-хто інший на твоєму місці вже давно струсив би прах із ніг своїх. Ну, дерзай! Визнай, що вона поклала на твоє життя, — і кінчай із цим. Визнай, що є речі в тобі, які їй ненависні, — і проведи межу: порви з цим стервом, раз і назавжди. Визнай, що воно чудовисько, Сеймуре. Навіть чудовисько від когось родиться, усі чудовиська від когось та й пішли. Але чи потрібні батькам такі діти? Кінчай! Ну, а якщо ти не готовий і просто дзвониш, щоб поплакатися, то ради Бога, їдь туди, забери її звідти. Можу і я по неї з’їздити. Що скажеш? Це твій останній шанс. Остання особлива пропозиція. Якщо ти хочеш, щоб я приїхав, я підтягую кінці, стрибаю в літак — і до справи! Поїду туди, і, будь певен, я витягну її з Мак-Картер-хайвею, витягну цей міх лайна, цю просяклу егоїзмом мерзотницю, що втягує тебе в свої мерзенні ігрища. Зі мною такі жарти не проходять. Ну то як, мені їхати?

«Ні, не хочу». Джеррі гадає, що на всьому знається, але насправді це не так. Він думає, що все пов’язане з усім. А зв’язку тут ніякого і нема. Який зв’язок між тим, як ми жили, і тим, що вона наробила? Між тим, де росла, і тим, що скоїла? Нема тут жодного зв’язку, як і ніде його нема, все це — частина вселенського хаосу! А він, тобто Джеррі, нічого не петрає. Джеррі сердиться. Гадає, що злістю і криком вижене з голови ті кляті запитання. Та все, що він кричить, неправильно. Все неправда. Причини, наслідки, хто винен. Причини! А причин немає. Вона просто така, яка є. І всі ми такі, які є. Причини, наслідки — це в книжках. Хіба могло життя нашої родини породити весь цей дикий жах? Не могло. І не