Читати книгу - "Прокляття некроманта, Анна Алаіс"

Темрява навколо Суртаза була живою. Вона розплескалась хвилями, і він тонув у ній. Вона огортала туманом, і він блукав у ній. Вона кружляла пилом, і він дихав нею. Вона рухалася під шкірою і дряпала зсередини його черепну коробку тисячею дрібних пазурців. 

А він знову відчував себе живим. Вразливим. Безпорадним. Самотнім.

Темрява витягала з його розуму картини минулого, і в останній з них Суртаз виявив себе у центрі мерехтливого рунного кола. Він знову лежав на підлозі та дивився на стелю. Але цього разу не було слабкості чи болю. Навпаки — Суртаз давно вже не відчував себе настільки добре. Некромант сів і виявив неподалік дев'ятьох Повелителів Шалластхадара. Наче за чиєюсь командою вони одночасно увіп'ялися у нього поглядами. Всі, крім одного: Сандро сидів у своєму кріслі з заплющеними очима, здавався втомленим та потирав перенісся. Некроманти, що здебільшого зібралися навколо нього, виглядали стривоженими та безмовно дивилися на новоприбулого з сумішшю здивування та настороження.

— Швидко ж ти за нами засумував, — першим озвався Шид-Аттар, як його запам'ятав Суртаз. 

Третій Повелитель піднявся зі свого крісла і неквапливо попрямував до кіл, дивлячись на тринадцятого з дивною напівусмішкою. Вона чомусь здалася Суртазу доволі вимученою — ніби некромант ховав за нею гримасу чи то болю, чи то презирства.

— Хоча, стривай-но… — додав Шид-Аттар. Наблизившись до зовнішнього кола, він сів навпочіпки, примружився та уважно вдивився в обличчя тринадцятого Повелителя. Той мимоволі зіщулився під холодним, чіпким поглядом каро-зелених очей. — Ти що, остаточно помер?

— Не виключено, що це могло стати причиною викривлення Джерела, — озвався інший некромант. Суртаз не пам'ятав його за першою зустріччю зі своїми попередниками. Невисокий і худорлявий, він стояв поруч із кріслом Сандро — і здавався старим порівняно з ним та іншими, через коротке сиве волосся.

— Виключено, — тихо заперечив перший Повелитель, прибравши руку від обличчя. — Тільки якщо він помер, і череп встановили на постамент без дотримання необхідних ритуалів, — з цими словами Сандро розплющив очі. — Що сталося?

Знову всі присутні перевели погляди на Суртаза. Шид-Аттар, що на той момент вже повернувся до свого крісла, хмикнув:

— У мене стійке відчуття, що він дійсно помер, — промовив він, перш ніж Суртаз встиг щось відповісти. — Надто добре почувається, як для гостя. Втім, — за цих слів третій Повелитель скривився, — як для когось із нашої теплої компанії — теж. Але давайте все ж вислухаємо… Можливу причину наших веселощів.

— Бач, розкомандувався, — весело пирхнув некромант. Щонайменше на голову вищий від решти, він стояв між кріслами першого і другого Повелителів, притулившись спиною до стіни. Васкаедр, якщо Суртаз правильно пам'ятав його ім'я. — Може, і не в ньому причина.

— Я не розумію, про що ви… — поки Повелителі говорили між собою, Суртаз вже встиг піднятися на ноги та вийти за межі всіх рунічних кіл, що тепер вже взагалі не сяяли. — Я проходив через трансформацію в скелетовану форму, передивлявся свої спогади, а потім опинився тут. Спочатку подумав, що це — теж спогад. Виходить — що ні?

— Виходить, що ті дійсно помер в процесі трансформації. Це… прикро, — назустріч Суртазу вирушив сивий некромант. 

Його суцільно каламутні очі нагадували сіро-білий мармур, через що тринадцятий Повелитель дійшов висновку, що незнайомець був сліпим. Але рухався той спритно і впевнено, і при уважнішому розгляді взагалі не здавався старим.

— Я — Охтар, попередник твого недолугого наставника, — одинадцятий Повелитель криво посміхнувся. Суртаз перевів погляд на Шаддаера — той знизав плечима і розвів руками. — Так сталося, що я не зміг привітатись вчасно, тож…

— …вирішив скористатися можливістю, поки нас всіх не розутілило, — підхопив Шид-Аттар. — Бідолаха Родрім і цього не встиг, — всупереч словам, тон третього Повелителя не містив жодної краплі скорботи чи співчуття. — До речі, мене одного бавить те, що хлопчина досі не вважає себе повелителем? Він навіть після остаточно смерті з'явився тут у мантії наступника.

— Що не заважає йому виглядати краще, ніж тобі свого часу, — глузливо заперечив некромант, що до цього моменту мовчки спостерігав за оточенням, сидячи на місці другого Повелителя. — Зате особисто переконався, що дратувати ельфа — собі дорожче…

— Я не був роздратованим, — виправив його четвертий Повелитель. Стоячи праворуч від Сандро, ельф зосереджено дивився крізь простір перед собою. Коли він простягнув руку, щоб торкнутися плеча першого Повелителя, той лише мляво відмахнувся.

— І все-таки я повторю своє запитання, — вагомо промовив Сандро. — Можливо, причина поточної ситуації криється у подіях, що відбулися до твоєї першої смерті. Розкажи, що сталося на тій стороні?

— Нічого незвичайного, наскільки я розумію, — для більшої переконливості Суртаз знизав плечима. — Ми відбивалися від імперських військ. Потім, — він скривився, — мене майже вбив попередній наступник, але Нес-Ашшад встиг принести моє тіло до кімнати Джерела та провести ритуал.

При цих словах Дерцкан, що стояв ліворуч від крісла Сандро, схвально усміхнувся. Суртаз пам'ятав, що той був покровителем Нес-Ашшада.

— Так я потрапив сюди минулого разу, — додав тринадцятий Повелитель. — Щоправда…

— Під час оборони не відбувалося нічого дивного? — перервав його Васкаедр.

— Дивного… Під час — ні, — Суртаз хитнув головою, — але потім з'ясувалось, що одна з вищих вампірів, Шеадда, виявилася зрадницею. Вона допомагала Ірілатассару.

Шаддаер цикнув та процідив щось на шаларанні. Суртаз перевів на нього погляд, розуміючи, що анітрохи не покращує настрій свого наставника: — В'єррн намагався мене захистити. Вона його вбила.

— Маячня якась, — Шемісст у своєму кріслі насупився і почав барабанити пальцями по підлокітнику. — Вампіри не здатні напасти… навіть подумати про напад на чинного Повелителя без шкоди для себе. Тому зрада просто не має сенсу. Хто взагалі такий цей Іралатассар?