Читати книгу - "Андрій Лаговський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Андрій узяв оті прислані гроші та й поклав коло мами:
— Ви їх заберіть на сховок і тратьте як свої, на все, на що схочете. Покупіть собі, чого вам не стає… Може, щось собі справите…
— Ой, боже борони! — жахнулася стара Лаговська. — Щоб я на себе твої запрацьовані гроші тратила!! Ні, ти краще для себе збережи їх, приховай… ще й як придадуться!.. Он, може, захочеш оженитися… А мені?.. Та хіба мені багацько треба? Ще ж і сама зароблю!.. Маю свою хатину, де жити, маю клаптик города, маю корову… На мій вік стане!.. От, тільки що зодягтися часом треба… та калоші діряві… Та ні! Нічого нового вже не шитиму — перешиватиму, що є давнє.
Андрієві й соромно, й боляче було слухати цю материну мову. Щось ладнався він був говорити, тільки ж нічого не встиг сказати.
— Он хіба що! — як стій зраділа мати. — Взавтра я покуплю тобі чогось кращого на обід… Бо не знаю, чи моя харч до смаку тобі? Чогось ти їси так обмаль…
Вона одібрала собі десять карбованців, а всі опрочі гроші засунула в бічну кишеню синові.
Андрієві ще соромніше ставало. Бо виходило, що всенька материна думка була раз у раз тільки про нього!
— А чи знаєте, мамо, через що я тоді розлучивсь був із вами? — зважився він спитати про те, що його найбільше боліло. — Бо мене вразило, що ви були дали гроші на лихву… Та ще кому! Нашій няньці Ганні!.. Нічого вам не кажучи, я й утік од вас…
Стара Лаговська сплеснула руками:
— Але ж, синочку мій!.. Чом же ти тоді мені путтям про те не сказав?! Якби ти мені хоч слово був промовив: «Не беріть процентів з Ганни, а то я вас покину», — то я б і од грошей тих була одкинулася, а не то що проценти б не брала!.. Мені ж не багато на прожиття треба… я без тих грошей була б перебулася. А твоє слово — мені закон. Чом же ти мені нічого тоді не сказав, а так мовчки покинув?!
Справді, чом не сказав був!.. Не сказав, бо був не людина, а клубок істерійних нервів… А нервовість була прийшла з того, що ціле літо жив без спочинку репетитором у Бобрових… А в Бобрових жив — через тодішню бідність свою… Ат, і не розбереш, хто винен! Найбільше таки сам…
Він нічого того голосно не говорив, тільки думав.
— Коли хочеш, — казала мати далі, — то я Ганні й зовсім подарую її борг.
— А вона вам іще досі винна?! — стиха сказав Андрій. Його брав страшенний жаль з такої звістки, та він не сердивсь на матір: попросту, шкода її було, та й усе.
— Винна й проценти платить… — одказала мати та й подивилася на Андрія з таким страхом, наче він ось-ось мав знову її покинути.
— А більше ви нікому грошей не позичали?
— Ой, звідки в мене тії гроші візьмуться? Якось так скрутно стало жити, що й десять карбованців теперечки не назбираєш про запас. Ото складаєш копійчину до копійчини, складаєш, складаєш, а тут як стій — треба корівчині сіна на зиму покупити, або собі трохи дров, або дівчинку взути… або знов оплатки тії за хату поплатити: і городські, і земські, і в казну, і ще якісь!.. З калошами оце мені погано: діряві! течуть!.. і латати вже швець не береться. Отак цілу зиму мучилася… не спромоглася, не покупила!..
І вона, затурбовано дивлячись кудись у далечінь, скількись разів похитала старечою, сивою головою. Видко було, що саме отепер сказала вона про себе пекучу, щиру правду, а не тоді, як запевнювала сина, буцім їй живеться-ведеться гаразд.
Для Андрія разом ясно стало, що він має далі чинити. Він, ніби й нічого, поплескав маму по плечі та й, удаючи навіть веселенького, перескочив на зовсім інакшу тему. Мати заспокоїлася.
Трохи з перегодом професор удяг пальто й капелюшика, запасся доброю ковінькою проти собак (в Громополі сила тієї собачні) та й пішов на тую вулицю, де знав, що там живе Ганна. Не одразу навіть упізнав її хату. Це була, він бачив, зовсім добра хата, багатенька, чепурненька. Одбиваючись од цілої метки собак, професор нарешті цілий і здоровий всунувся до господи в середину.
Ганниним радощам краю не було.
Побалакавши про се, про те, тільки не про гроші, Андрій наприкінці торкнувся Ганниного довгу:
— Ви там мамі щось винні?
— А винна, винна! — заспішилася стара Ганна. — Нехай Бог дасть здоров’я вашій мамі! Як треба буде, то зараз од усіх позику позабираю та й верну вам!.. Аякже!..
Професор нічого не міг розібрати. Та з дальшої балачки виявилося, що тії гроші, за які Ганна платила мамі два карбованці на місяць за сотню, вона сама позичала іншим людям.
— За скільки процентів? — спитавсь Лаговський.
Ганна не зрозуміла цього запитання.
— Ну, от ви мамі платите два карбованці на місяць, а сами скільки берете?
— Я? А от воно як. Семен Лелека взяв п’ятдесят карбованця, то він дає два з половиною карбованці на місяць. У Макітри двадцятеро моїх карбованців — то од нього мені щомісяця припада карбованець. А з Саковихи… бо в неї тридцять карбованця… я беру два карбованці.
— Виходить, що ви маєте на місяць п’ять з половиною?
— Та так же! — облесливо одказала Ганна. — Хай Бог дасть здоров’я вашій мамі!.. Ой, ваші мама такі добрячі! Вони на мене дуже вірять!.. Я їм у заставу покинула червінці-дукачі — то як прийде Різдво або Великдень, вони мені тії червінці оддають, щоб перед людьми було що на шию надіти… Не я, звісно, їх надіваю, а дочка… бо я вже стара, — де вже мені до дукачевого намиста! А дочці — треба, щоб перед людьми покрасуватися. Як одійдуть святки, я заношу червінці знов до вашої мами, нехай там лежать у заставі… Ні, я за вашу маму аж Богу молюся!..
Мов підбитий, слухав це Лаговський. Ну, що таке все його життя? Суцільна низка видумок та ілюзій! Він, нічого гаразд не розвідавши, ані слівця не сказавши, був раптом покинув рідну матір… бо фантазія разом намалювала йому жахливий малюнок: як ото мати грабує стару няньку, що його вигодувала. А тепер виходить, що це все він себе дурив. Хто-хто, а Ганна од мами не постраждала! Коли вона платить страшну цифру, аж два відсотки на місяць,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Андрій Лаговський», після закриття браузера.