Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чоловік, який несподівано виник посеред дороги, до того ховався, мабуть, за вербою. Але з’явився він так швидко, ніби просто вистрибнув з-під землі. Ріарденова рука потягнулась до пістолета в кишені, але завмерла: з гордої постави, з відкритої пози, з рівної лінії плечей на тлі зоряного неба він зрозумів, що цей чоловік не бандит. Почувши його голос, Генк зрозумів, що це й не жебрак.
— Містере Ріарден, я хотів би поговорити з вами.
Голос лунав твердо і чітко, йому притаманна була особлива люб’язність людини, призвичаєної віддавати накази.
— Говоріть, — сказав Ріарден, — якщо ви тільки не збираєтеся просити про грошову допомогу.
Вбрання на чоловікові було досить грубе, проте вміло підібране. Він був одягнутий у темні штани і темно-синю вітрівку, застібнуту під саме горло, завдяки чому його висока тонка постать здавалась іще довшою. На голові незнайомець мав темно-синій кашкет, тому все, що можна було розгледіти в цій темряві, — це його руки, обличчя та пасмо світло-золотого волосся на скроні. Він не мав зброї, натомість тримав у руках пакунок завбільшки з блок цигарок, загорнутий у мішковину.
— Ні, містере Ріарден, — сказав чоловік, — я не збираюся просити у вас грошей. Я хочу вам їх повернути.
— Повернути мені гроші?
— Так.
— Які гроші?
— Незначна частина дуже великого боргу.
— Це ви його заборгували?
— Ні, не я. Це всього лише символічна плата, проте я хочу, щоб ви прийняли її, як доказ того, що якби ми з вами жили досить довго, то кожен долар із того боргу повернувся б до вас.
— Якого боргу?
– Із грошей, що їх у вас відібрали силою.
Він простягнув пакунок Ріарденові, відгортаючи мішковину.
Ріарден побачив, як на гладкій, наче дзеркало, поверхні вогнем спалахнуло зоряне світло.
За вагою і якістю він зрозумів, що тримає в руках злиток чистого золота.
Він підняв погляд від брикету і зазирнув у чоловікове обличчя, але воно здавалося ще менш промовисте, ніж поверхня металу.
— Хто ви? — запитав Ріарден.
— Я друг тих, у кого немає друзів.
— Ви прийшли, щоб дати мені це?
— Так.
— Тобто ви вистежили мене вночі на безлюдній дорозі не для того, щоб пограбувати, а щоб віддати шматок золота?
— Так.
— Чому?
— Якщо пограбування відбувається за денного світла, та ще й підкріплене законом, як у наш час, тоді акт честі, акт відшкодування повинен бути схований і підпільний.
— Чому ви думаєте, що я прийму такий дар?
— Це не дар, містере Ріарден. Це ваші власні гроші. Але я хочу попросити вас про послугу. Це прохання, а не умова, бо такого поняття, як «власність з умовами» не існує. Золото ваше, тому ви можете використовувати його, як захочете. Але я ризикував життям, щоб сьогодні принести його сюди, тому прошу зробити мені послугу і зберегти цей брикет на майбутнє або витратити на себе самого. На свій комфорт і своє задоволення, ні на що інше. Не віддавайте його нікому і в жодному разі не вкладайте у свій бізнес.
— Чому?
— Бо я хочу, щоб він приніс користь вам, а не комусь іншому. Інакше мені доведеться зламати клятву, яку я дав багато років тому, — так, як зараз ламаю всі свої правила, розмовляючи з вами.
— Про що ви?
— Я збирав ці гроші для вас упродовж тривалого часу. Але я не мав наміру з вами зустрічатися, розповідати вам про це чи віддавати їх вам іще дуже довго.
— То чому ж зробили це?
— Тому що більше не міг це витримувати.
— Що витримувати?
— Я думав, що бачив усе, що лише можна побачити, і що немає нічого такого, чого б я не міг витримати. Але коли вони відібрали у вас ріарден-метал, — навіть для мене це вже було занадто. Я знаю, що ви не потребуєте цього золота в подарунок. Але вам потрібна та справедливість, яку це золото символізує, як і усвідомлення, що існують люди, які прагнуть справедливості.
Щосили намагаючись не піддатись емоціям, що пробивалися крізь збентеження, долаючи всі його сумніви, Ріарден намагався вивчити обличчя чоловіка, шукаючи в ньому підказки, яка б допомогла зрозуміти. Але на обличчі не було жодного виразу; поки він говорив, воно жодного разу не змінилося. Здавалося, цей чоловік уже давно втратив здатність відчувати, і тепер на його обличчі залишилися самі риси — непримиренні та мертві. Здивований, Ріарден виявив, що тремтить: йому здалося, що перед ним — не обличчя людини, а лик янгола помсти.
— Чому вас це турбує? — запитав Ріарден. — Що я для вас значу?
— Набагато більше, ніж ви можете уявити. До того ж, у вас є друг, для якого ви важите значно більше, ніж ви здатні повірити. Він усе віддав би, щоб стояти сьогодні поруч із вами. Але він не може до вас прийти. Тому прийшов я.
— Який друг?
— Волію його не називати.
— Ви сказали, що збирали ці гроші для мене впродовж тривалого часу?
— Я зібрав набагато більше, — чоловік вказав на золото. — Я зберігаю їх для вас і віддам, коли надійде слушний час. Це тільки зразок, тільки доказ того, що є і решта. І якщо настане день, коли ви зрозумієте, що у вас відібрали рештки ваших статків, я хочу, щоб ви пам’ятали про величезний рахунок у банку, який на вас чекає.
— Що за рахунок?
— Якщо подумаєте про всі ті гроші, що їх у вас відібрано силою, то зрозумієте, що на вашому рахунку приголомшлива сума.
— Як ви їх зібрали? Звідки це золото?
— Його відібрали у тих, хто пограбував вас.
— А хто відібрав?
— Я.
— Хто ж ви?
— Раґнар Даннескольд.
Ріарден довго дивився на нього завмерлим поглядом, а потім золото випало з його рук.
Погляд Даннескольда не простежив за шматком металу, натомість залишався зафіксованим на Ріардені.
— Містере Ріарден, ви прийняли б його, якби я був законослухняним громадянином? Якщо так, то якого закону я повинен дотримуватися? Директиви десять двісті вісімдесят дев’ять?
— Раґнар Даннескольд… — повторив Ріарден, ніби побачивши перед собою минуле десятиліття і весь той велетенський злочин, що тривав так довго і містився у цьому імені.
— Будьте пильніший, містере Ріарден. Нам залишилося сьогодні лише два способи життя: бути мародером, який грабує беззбройних жертв, або бути жертвою, яка працює на користь тих, хто її обікрав. Я не хочу бути ні тим, ні тим.
— Ви вирішили жити, чинячи насильство. Так само, як і вони.
— Так. Відкрито. Чесно, якщо бажаєте. Я не грабую зв’язаних людей із кляпом у роті, я не вимагаю,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або», після закриття браузера.