Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

не залишилося і цеглини. За словами робітників, для цього використали далекобійні морські гармати, цілячись звідкілясь із Атлантичного океану. Корабля Даннескольда ніхто не бачив. Ось таке люди кажуть. Зате в газетах про це — жодного слова. Хлопці з Вашингтона запевняють, що це лише чутки, поширювані панікерами. Не знаю, чи це правда. Але думаю, що так. Сподіваюся на це… Знаєте, коли мені було п’ятнадцять років, я не розумів, що змушує людину перетворитися на злочинця, я не міг цього зрозуміти.

А зараз я радий, що Раґнар Даннескольд висадив цей завод у повітря. Нехай благословить його Господь і нехай вони ніколи його не знайдуть, хай ким би і де б він був! Так, ось що я почав відчувати. Скільки всього, на їхню думку, здатна витримати людина? Вдень мені ще не аж так складно, бо я зайнятий і не маю часу думати, але вночі мені непереливки. Я більше не сплю, годинами лежу без сну… Так! Якщо хочете знати — це через хвилювання за неї! Я смертельно за неї боюся. Вудсток — лише жалюгідна діра, віддалена від усього світу, а Таґґартова хатинка — ще тридцять кілометрів від неї, тридцять кілометрів звивистою стежкою вглиб забутого Богом лісу. Звідки мені знати, що з нею там може трапитися? Вона ж геть сама, а країною блукають банди, — їх кишма саме у таких відлюдних місцинах, як Беркшири. Знаю, мені не слід про це думати. Знаю, що вона може про себе подбати. Тільки я хотів би, щоб вона написала мені бодай рядок. Хотів би я туди поїхати. Тільки вона просила мене цього не робити.

Я сказав, що чекатиму. Знаєте, я радий, що ви сьогодні тут. Це мені допомагає — говорити з вами, просто бачити вас. Ви ж не зникнете, як усі решта?.. Що? Наступного тижня?.. О, відпочивати. Надовго? Як ви можете дозволити собі цілий місяць відпустки? Хотів би і я так — взяти місяць відпочинку за власний кошт. Але мені не дозволять… Справді? Я вам заздрю… Ще кілька років тому я б вам не заздрив. Але зараз… Як би я хотів звідси забратися геть. Тепер я заздрю вам, якщо ви мали можливість цілих дванадцять років брати влітку відпустку на місяць.

У темряві пролягала дорога, та вела вона в новому напрямку. Ріарден повертався з заводу, прямуючи не додому, а до міста, до Філадельфії.

То була значна відстань, але він хотів подолати її сьогодні так само, як робив це щовечора протягом останнього тижня. У безлюдді й темряві сільської місцевості Ріарден почувався спокійно: навколо не було нічого, крім темних обрисів дерев. Погойдування гілок на вітрі та його рухи порушували завмерлий простір. Світло ніде не горіло, лише світлячки мерехтіли у живоплоті. Ці дві години між заводом і містом давали йому нагоду відпочити.

Він переїхав зі свого будинку до помешкання у Філадельфії. Ні матері, ні Філіпові він нічого не пояснив, сказав тільки, що, коли хочуть, можуть залишатись у будинку, а міс Айвз подбає про їхні витрати. А ще попросив переказати Ліліан, коли та повернеться, щоб вона не намагалась із ним зустрітися.

Вони дивились на нього мовчки, нажаханими поглядами.

Ріарден подав своєму адвокатові підписаний порожній чек і сказав:

— Улаштуй мені розлучення. На будь-яких підставах і за будь-яку ціну. Мені байдуже, якими засобами ти це зробиш і скількох суддів доведеться підкупити. Байдуже, якщо виникне необхідність вигадати обвинувачення моїй дружині. Роби, що хочеш. Тільки без будь-яких аліментів і поділу власності.

Адвокат усміхнувся мудрою, сумною усмішкою, ніби вже дуже давно чекав на такі слова, і відповів:

— Добре, Генку. Все зробимо. Але на це потрібно буде трохи часу.

— Зроби все так швидко, як тільки зможеш.

Ніхто не розпитував його про підпис на дарчому сертифікаті. Але він зауважив, що робітники на заводі зацікавлено поглядають у його бік, наче очікують побачити на його тілі ознаки якихось фізичних катувань.

Він не відчував нічого, крім рівномірних, спокійних сутінків, розлитих, мов шлак над розплавленим металом, що покриває кіркою, заковтує останню лискучу цівку білого сяйва. Він не відчував нічого, думаючи про мародерів, які збиралися тепер виробляти ріарден-метал. Його бажання володіти правом на метал і бути єдиним гордим його продавцем було формою поваги до своїх побратимів, вірою, що торгівля з ними — це справа честі. Тепер і віра, і повага, і бажання зникли. Йому було байдуже, що ці люди виробляли, що продавали, де купували його метал і чи знали, що він належить йому. Обриси людей, які проминали його на вулицях міста, були просто предметами без жодного значення. Натомість сільська місцевість була справжня: темрява тут змивала всі сліди людської діяльності, залишаючи тільки неторкану землю, до якої він колись знав підхід.

У кишені Ріарден носив пістолет, як порадили йому поліцейські, що патрулювали дорогу. Вони застерегли, що тепер жодну дорогу не можна вважати безпечною після заходу сонця. З безрадісним подивом він відчув, що пістолет більше потрібен йому на заводі, а не серед тихої безпеки, яку відчував в обіймах самотності й ночі. Що такого міг відібрати у нього голодний волоцюга порівняно з тим, що вже відібрали люди, які називали себе його захисниками?

Він рухався без зусиль, розслабляючись у цьому природному для себе занятті. Це таке тренування самотності, думав Ріарден; йому слід навчитись існувати без людей, бо люди тепер його паралізували, спричиняючи відторгнення. Колись він, не маючи й копійки за душею, надбав свої статки. Тепер мусив повністю перебудувати власне життя, маючи спустошену душу.

Він повинен дати собі трохи часу на ці тренування, думав Ріарден, а потім зможе звернутися до своєї найбільшої цінності — з тих, які ще у нього залишилися, до єдиного бажання, що досі було чисте і цілісне: він вирушить до Даґні. У його свідомості дедалі міцнішали два рішення; одне було обов’язком, інше — пристрасним бажанням. Перше — ніколи не допустити, щоб вона довідалася про причину того, чому він поступився мародерам; друге — сказати їй нарешті слова, які вона повинна була почути ще під час їхньої першої зустрічі, які йому слід було вимовити на галереї будинку Елліса Ваятта.

Його вело тільки яскраве зоряне сяйво, але Генк зміг вирізнити попереду трасу і кам’яну огорожу на перетині з битим шляхом. Паркан уже нічого не обгороджував, крім густих бур’янів, верби, що схилилася над дорогою, і руїн фермерського будинку, розташованого на певній віддалі; крізь його дірявий дах просвічувало зоряне сяйво.

Він ішов, думаючи про те, що навіть