Читати книгу - "Наречена Шульца"

наче провінційний проповідник з дев’ятнадцятого століття. Що надто складна, що емоційні й стилістичні викрутаси, що багато іншомовних, шкідливих для розуміння змісту, слів. І що сумна. Найгіршими, однак, були його спроби аналізувати малюнки Шульца. Скрізь той самий мотив — малюнки прекрасні, але були б набагато прекраснішими, якби не ця його сексуальна одержимість, ця хтивість у всіх формах, ці збочення, які позбавляють мистецтво шансів на існування. Бо якби не це, якби не ці дивні мазохістські оргії й нагота…

У цьому разі навіть вона, яка роками схилялася до такої ж думки, могла б розсміятися — от би здивувався пан меценат із Кракова. Тепер усе виглядає геть-чисто навпаки. Такі часи настали, що саме ця іншість викликає зацікавлення. Не солодкавий краківський мотлох! Саме завдяки їй його цінують. Пишуть, ходять на виставки, друкують, воюють за найменший ескіз. І це міністерства, галереї, музеї. Заради цих мазохістських оргій і наготи. Сподіваймося, що не тільки. Що, окрім цього, бачать ЯК це намальовано рукою Бруно.

І собі — вона також має з чого посміятися. Ніхто, жоден з цих учених мужів, які вважають Бруно своєю власністю, ведуть дебати про кожну лінію на його малюнках, не подумав про те, що на них часто робить така собі, нібито звичайна, мідниця. Звідси й ці дивні назви, які згодом надавали малюнкам. „П’ять жінок та чоловік”. „Чотири жінки за столом”. „Дівчина на канапі”. А мідниця — любі сліпі панове — це був обов’язковий атрибут проститутки. Необхідне обладнання кімнати в борделі. Окрім рушника, вагінального іригатора та трьох презервативів (усе про всяк випадок). Тож радше мало бути не „П’ять жінок”, а „П’ять проституток та чоловік”, не „Чотири жінки”, а „Чотири шльондри”. І не „Дівчина”, а „Курва на канапі” — ну, скажімо, дівуля. Мала в бібліотеці довоєнну інструкцію для санітарних інспекторів, тож знає. Але вона зробить це для нього — не скаже!

Попри все, цей черговий погляд у минуле трохи її зачепив. „Певна Шелінська” того сорок восьмого року заслуговувала на меншу увагу, ніж „певний Хаєс”? Але ж із цих листів колишнього шкільного знайомого Бруно було зрозуміло, ким вона була для нього… Якщо вже навіть дружину з неї зробили.

З Біографом зустрічалася все рідше й рідше. Вже не чекала на його листи. Нічиїх листів і нікого не чекала. Навіть син племінника, ще більший шибеник, ніж його татусь, не завжди міг її розвеселити.

Спогади Реґіни С. повністю висмоктані з пальця!!! — не скупилася на знаки оклику. Не пригадувала собі, аби коли-небудь була з нею у близьких стосунках.

Ображалася на Біографа, що підсунув їй це прочитати (справді „обривки” спогадів, але належним чином видані в Лондоні 1984 року[226]). Знову намагалася знайти там хоч зерно правди.

Події начебто відбувалися взимку 1936 року в помешканні родини Горовіц — тітки й дядька Реґіни. Дядько Герман приязнився із Шульцом з гімназійних часів.

Реґіна прислухалася до розмови між тіткою й дядьком та нареченою. (Я!)

Вирішила, що я дуже елеґантна (приємно!), тоді я начебто захоплено розповідала про свої мрії оселитися після одруження у Парижі (неможливо!). Вона, Реґіна, запитала свого сусіда: „А Ви, пане Бруно, де б Ви хотіли жити?” Не вагаючись, наче щойно прокинувся, він тихо відповів: „Я? У Дрогобичі”. І далі цитує: „Він втупився у тарілку, тоді як його красива наречена говорила, наче у щасливому піднесенні. Я тоді оцінила цю ситуацію дуже просто: з цієї муки хліба не буде”. (Справді? Та невже? Черговий експерт з наших стосунків?)

А тут наші пам’яті повністю розбігаються.

Реґіна: „Бруно повернувся до Дрогобича, а його наречена почала мене запрошувати до себе. Пам’ятаю, як вона стояла, висока, красива, біля кахельної печі та із сумним виразом обличчя розпитувала мене про Шульца…” (Диявол ховається в деталях. Я не мала кахельної печі у варшавському помешканні. Реґіна ніколи не мала честі розмовляти зі мною на інтимні теми. Це все, що знаю. Знаю достеменно.)

„Хіба вона не розуміла того, що… [Мовляв, чи я не розуміла того… що… цитую далі за провидицею Реґіною]… не лише через життєву безпорадність у пошуку посади у Варшаві, вирішенні проблеми громадянського шлюбу та інші вельми реальні труднощі Шульц не був створений для подружнього життя, любові та «здійснення кар’єри»?!” (Чергова жінка, яка дозволяє собі висловлюватися на нашу тему, оцінювати й плодити оті свої прозріння. Та ще й по стількох роках. Постійно. Більше!)

Відтак висуває щось таке:

„Зрештою, я не знала її і не хотіла вразити цю вочевидь дуже пригнічену людину. Не могла ж їй сказати, що Шульц лише говорив, наполовину вірячи в це, про бажання «стати нормальним». Коли вже досягнув бажаного визнання і якоїсь слави, то сама тільки думка про радикальну зміну в його житті здавалася йому нестерпною перешкодою”.

Ось чергова знавчиня чоловічої психології, може — брунологїї? Тож усе це було видно неозброєним оком першому-ліпшому перехожому? Тоді навіщо носитися з тією листівкою з минулого? Та ще й так кепсько стилізованою!