Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

усяких труднощів. Всюди змінились органи влади; багато українців уступило, а на їхнє місце посаджено москалів, чорносотенців, котрі душили всякий український національний рух. Рука в руку йшли з ними — вибачте за слово — дурні австрійські команди. Німецька влада з дня на день усе гірше виступала проти населення, а з нею спільно й австрійська влада. Тут стверджую, що знову поляки були в тому винуваті, бо майже всі розвідчі (розвідка і контррозвідка) частини генеральної булави австрійської армії були обсаджені старшинами польської народности. Я і мої частини все обороняли місцеве населення й ішли проти австрійських військових влад та проти гетьманського уряду, бо ми ставили на перше місце Україну! Доноси до Відня, Берліна і до гетьмана летіли щодня. Я з моїми частинами був оточений шпигунами німецькими та гетьманськими, бо і гетьман, і німці боялися, що я зроблю переворот…

Усі українські діячі, котрі боялися німецьких тюрем, утікали в район, де стояв Вільгельмів полк, адже знали, що там будуть у безпеці. І Вільгельм приймав усіх. Дуже часто приїздили до нього українські діячі порадитися про ситуацію, і про це знали різні шпигуни, котрі оточували ерцгерцога. Тож почалася нова кампанія проти Вільгельма. Він мав бути слухняною маріонеткою на службі в Австрії та Німеччини, а проявив себе як харизматичний лідер, котрий приймає рішення самостійно.

— Раз мене покликали до Відня, до тодішнього шефа Генеральної булави Арца, — глузливо розповідав Вільгельм. — Він вручив мені, може, зо сто доносів на мене і на Січових Стрільців із питанням, що я на це скажу. Я взяв ці «бумажки» і сказав, що перегляну їх, а тоді дам відповідь. Я справді переглянув ті папери і спалив їх. Моя відповідь Арцові була коротка, лаконічна: «Брехня!». Потому я виїхав назад до своїх вояків.

Ще приблизно півтора місяці полк Вільгельма стояв в Олександрівську, та інтриги таки виявились успішними, й Січові Стрільці отримали наказ відбути до Єлисаветгорода.

— Тяжко приходилося нам прощатися з нашими приятелями, і, мабуть, їм теж було тяжко на серці. Як тільки ми виїхали, гетьманський комісар закрив наш український часопис «Січ», а наших двох редакторів (Стрільців) замкнув до тюрми. Я скоро дізнався про те від наших селян і вислав «грубу» депешу до австрійської команди, яка залишилася в Олександрівську, щоби вона негайно випустила Стрільців на волю. І справді, се помогло; за два дні вони були в мене в Єлисаветгороді й розказували мені, як там тепер гуляють чорносотенці. Все те влаштував був австрійський військовий суддя з Перемишля, затятий вшехполяк: він уперто говорив про «русінів», а ніколи про українців.

Така поведінка Вільгельма перетворила його на справжню легенду, на захисника всіх знедолених. Саме тоді його почали називати князем Василем і говорити про «коронацію» на українського монарха. На одному зі своїх зібрань солдати посадили Вільгельма на привезений із Криму трон і носили його так, вигукуючи: «Слава!». Іншим разом Вільгельмові подарували козацьку шапку та довгу хутряну шубу. Німці, австрійці й гетьманці ставилися до цього зростання популярності з тривогою, бо на Січ поступово стягувались усі невдоволені владою, а це могло з часом перетворитися на небезпечне військо. Німці оголосили: якщо Вільгельм прибуде до Києва, його прийматимуть відповідно до його військового звання капітана, а не як цісарсько-королівського ерцгерцога з династії Габсбурґів.

У той час сам Вільгельм писав до митрополита Шептицького:

«Олександрівськ

24. V. 1918 р.

Ваша Екселенціє!

Тут, в Україні, становище наразі доволі серйозне, але я впевнено дивлюсь у майбутнє, бо маю тверде переконання, що український народ має велику силу, щоби змінити життя на краще. Скоропадський не має ніякої популярности, не має партії, на яку би він спирався, а його русифікаторство викликає в країні колосальну лють, наслідком чого, Ваша Екселенціє, будьте певні, що цьому Гетьману нічого вже не вдасться. Народ не проти Гетьмана, але проти Скоропадського, бо бачить у ньому русифікатора, котрого підтримують великі землевласники, кадети (частково) й іноземні елементи. Вчора в мене були Бандрівський і Степанківський з Києва, обидва розповідали, що Скоропадський почувається невпевнено, не наважується вийти ні до церкви, ні на вулицю, не викликає ні в кого ніякої особливої симпатії, а ще він оточив себе великим церемоніялом, що в нинішній час у країні діє як холодний душ! Я тут дуже багато зробив, дбаючи про українізацію, що на Запорожжі проростає на доброму ґрунті, вражаючи проґресивними результатами. Я не знаю, як довго зможу втримати прихильність народу, бо проти моєї роботи інтриґують не лише з протилежної сторони, але й зі сторони самого Скоропадського, та я сподіваюся не залишити своїх принципів, тому що я їх маю з бажання працювати для українського народу, проти русифікації. При тому є два вирішення: або ж удасться моїм ворогам провести русифікацію, або ж удасться мені здійснити українізацію. Я маю думку, що нинішній Гетьман довго протриматися не зможе, а також і впевнений, що ся постійна зміна уряду, яка кождого разу все ставить догори ногами, недобре впливає на країну і населення.

Німців, що були причиною всіх справ Скоропадського, страшенно ненавидять у країні, й ненависть росте до них нестримно, та, на противагу, симпатія до Австрії сильно укорінюється. Я, звичайно, сподіваюся на щасливу долю галицького питання, але уряд повинен мені тут ще багато допомогти в багатьох інших справах, і я констатую, що є цілком один, без підтримки уряду, й однієї моєї сили зовсім не досить, аби вирішити тут всі питання. Я часто розчаровуюся, коли