Читати книгу - "Розстрільний календар"

У деяких джерелах зринає інформація про спроби КДБ завербувати Дашкевича до співпраці, однак історик вважав, що він був надто одіозною для режиму фігурою, щоб із ним вели такі розмови.

Ярослав Дашкевич побував у пересильних тюрмах Львова, Харкова, Петропавлівська, у таборах Спаська та Караганди. 2 червня 1956 року він звільнився і повернувся до Львова. Нонконформіст, він працював врозріз із радянською владою і відстоював свою точку зору. На нього чекали роки без працевлаштування, однак саме таку прикру ціну довелось віддати за чесну науку.

Ярослава Дашкевича реабілітували у 1995 році.

Білокінь Сергій. Ярослав Дашкевич та його «Постаті». Режим доступу: https://goo.gl/z4mvJS

Гирич Ігор. Ярослав Дашкевич — історіограф новітньої України // Історіографічні дослідження в Україні. — Вип. 18. — К., 2008. Режим доступу: https://goo.gl/Jv1MnK

Дашкевич Ярослав Романович. Режим доступу: https://goo.gl/ ANnqTH

Дашкевич Ярослав. Як Московія привласнила історію Київської Русі // «Учи неложними устами сказати правду». — К.: Темпора, 2011. Режим доступу: https://goo.gl/r5NWhh

Портнов Андрій. Дашкевич і Ісаєвич. Два історики в одному Львові // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2011. — 14 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/qpqx1X

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Ярослав Дашкевич: віхи біографії. Режим доступу: https://goo.gl/02sR7N

Ми втратили всяке право належати собі, не кажучи про те, щоб мати свої книги, зошити, записи... Не знаю, коли прийде загибель на них, я особисто чуюся смертником.

З таборового зошита Василя Стуса

У карцері табору особливого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Чусовського району Пермської області у ніч проти 4 вересня 1985 року за нез’ясованих обставин зупинилося серце поета Василя Стуса.

Під час останнього ув’язнення у Василя конфісковували листи, записи та вірші. Закордонне представництво Української Гельсінської групи інформувало, що впродовж останнього року поет надіслав родині прощальний лист, були заборони побачень з рідними, тривала критика у пресі. Упродовж усього часу тримання Стуса під вартою однодумці оголошували голодування, аби повернути йому рукописи (зокрема, першу хвилю голодувань підняв Паруйр Айрікян 30 жовтня 1976 року).

Василь Овсієнко перебував в одному бараці з Василем Стусом. Наводимо уривок з його спогадів про ті страшні дні.

«2 вересня нам з робочих камер було чути, що Стуса водили до якогось начальства. Повертаючись звідти, він у коридорі зумисне голосно повторював: «Накажу, накажу... Та хоч знищіть, гестапівці!» Так він оповіщав нас, що йому погрожували новим покаранням.

Естонець Енн Тарто ввечері забирав готову продукцію (шнури до прасок) з камер і розносив роботу на завтра. 3 вересня близько 17-ї години він почув, що Стус просить валідолу. Наглядач відповів, що нема лікаря. Тоді Енн Тарто сам сказав лікареві Пчельникову, і той дав Стусові валідолу. Отже, йому було прикро з серцем.

У протилежному кінці того коридору, навпроти, в робочій камері № 7, працював удень Левко Лук’яненко. Коли не чути було наглядача, Левко гукав: «Василю, здоров!» Або: «Ахи!» Василь відгукувався.

Але 4 вересня він не відгукнувся. Натомість близько 10—11-тої години Левко почув, що в коридор запасним ходом зайшло начальство. Він розпізнав голоси начальника табору майора Журавкова, начальника режиму майора Федорова, кагебістів Афанасова, Василенкова. Відчиняли двері, про щось стиха перемовлялися. А потім — якась незвична тиша.

Упродовж кількох днів ми з різних приводів записувалися на прийом до начальства. Нема лікаря Пчельникова. Нема кагебіста Василенкова. Нема майора Журавкова. Обов’язки начальника виконує майор Долматов, замполіт. На запитання про Стуса відповідає: «Мы не обязаны отвечать вам о других заключенных. Это не ваше дело. Его здесь нет».

Ще теплилася надія, що Стуса відвезли в лікарню на станцію Всехсвятська. Але в кінці вересня мене самого завезли туди. Тримають одного, а все ж я довідався, що Стуса тут не було. Може, повезли кудись далі?

5 жовтня викликають мене два кагебісти — якийсь місцевий (схоже на Зуєв чи Зубов) та Ільків Василь Іванович, що приїхав з Києва. У розмові з ними я називаю всіх померлих у Кучино, в тому числі Стуса.

— Ну, Стус... Серце не витримало. З кожним може трапитися.

Отут і моє серце впало...»

Живий голос Василя Стуса: [Фонотека]. Режим доступу: https://goo.gl/nQq67Z

Закордонне представництво Української Гельсінської групи. На смерть Василя Стуса. Режим доступу: https://goo.gl/APkoFy

Овсієнко Василь. Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2011. — 4 вересня. Режим доступу: https://goo.gl/a2angZ

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Стус Василь Семенович (1938—1985): [Біографія і твори] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/g7tZuh

Одним із ініціаторів відзначення був коваль Володимир Василик з Тисмениці. У 1967 році його засудили на 7 років таборів та 3 роки заслання за спробу перешкодити руйнуванню сільської церкви.

У Дубравлазі Василика долучили до групи політичних в’язнів, переведених з 36-го таборового пункту. У 1972 та 1973 роках він разом з іншими брав участь у голодівках та акціях протесту проти приниження честі та гідності. Під кінець терміну КДБ порушила проти Василика нову кримінальну справу і відібрала ще 1,5 року волі.

Дубравлаг (у різні часи — Темлаг, Потьминські табори) був унікальною системою тюрем — до 7-8 ВТК приймали виключно політв’язнів, засуджених «за особливо небезпечні державні злочини». У 1961—1972 рр. це був єдиний заклад у СРСР, де утримували політичних.