Читати книгу - "Пташиний спів"

— Я принесла ті книжки, що ви давали мені, — сказала Елізабет.

— Дякую. Покладіть їх отут, скраю. Я поверну їх на полички, коли ми закінчимо.

Гортаючи сухі сторінки вперед та назад, Боб іноді цмакав та гудів.

— У мене є ідея, що це може бути, — пробурмотів він. — Ідея...

Він підійшов до однієї з полиць, які тяглися від підлоги до стелі. Книги розміщувалися в алфавітному порядку, і іноді на них були помітки з перфорованої стрічки, яка вказувала початок нової теми.

Боб знову сів у своє глибоке шкіряне крісло, а Елізабет — на дерев’яний стілець коло стола, за його вказівкою.

— ...але з іншого боку, щось це не дуже сходиться, — Боб поклав записник собі на коліна, підняв окуляри на лоба та протер очі. — Вам справді необхідно знати, що тут написано?

Елізабет сумно всміхнулася та похитала головою.

— Я не знаю. Насправді це лише примха. У мене була якась невиразна ідея, що це може дати якісь пояснення. Але я навіть не думаю, що там є цікаві речі. Швидше за все, це просто списки покупок або плани справ, які він мав зробити.

— Можливо, — сказав Боб. — Знаєте, ви можете звернутися до спеціаліста, якщо хочете. Відвезіть записник у музей або університет — нехай знавці таких речей подивляться.

— Я не хочу турбувати людей, якщо тут лише дріб’язок. Ви могли б це для мене зробити?

— Можливо. Залежно від того, наскільки власний код він використовував. Наприклад, уявіть, що ви ведете щоденник і називаєте Ірен, нехай буде, «королева Бесс». Якщо хтось і розшифрує слова «королева Бесс», це все одно нічого йому не дасть, розумієте?

— Розумію. Мені б не хотілося, щоб ви витрачали на це багато часу, Бобе. Чому б просто...

— Ні, ні, мені й самому цікаво. Я хотів би розгадати. Одне я зараз можу сказати точно: написи тут ведуться не тією мовою, якій належить алфавіт. Самі букви грецькі, але слова — ні. Я думаю, що він використовував суміш кількох мов та, можливо, якісь власні терміни.

— Тобто ви хочете сказати, що ці написи, може, навіть не англійською?

— Саме так. Коли розшифровували Лінійне письмо Б, вчені роками думали, що розшифровують грецьку. Але ні — це точно був не аттичний діалект. Коли вони це зрозуміли, усе стало на свої місця. А з цим записником не буде настільки важко, як з лінійним письмом Б, це точно.

Елізабет посміхнулася.

— Звідки ви так багато про це знаєте?

— Треба ж було займатися чимось, щоб поспіти за Ірен. У ті часи, коли справи йшли добре, вона заробляла усі наші гроші. А я просто працював на місцевому заводі та у вільний час дещо собі вивчав. Дивовижно, як багато усього можна дізнатися, якщо просто читати. Знаєте, що я вам скажу? Якщо за два тижні я не впораюсь, ви звернетеся до когось іншого.

— Ви упевнені, що хочете цим займатися?

— Звісно. Для мене це буде задоволенням. Я люблю труднощі.

Зателефонував Стюарт — чоловік, з яким Елізабет познайомилась у Ліндсі. Дзвінок її здивував, але здивував приємно. Він запросив її на вечерю, і вона погодилася. Коли вона зустрічалася з іншими чоловіками, її завжди переслідувало відчуття провини, якого не могла позбутися жодними раціональними міркуваннями щодо того, наскільки «невірним» їй був Роберт. А проте це ніколи не заважало їй погоджуватися на зустрічі.

Вони пішли у китайський ресторан, який, на думку Стюарта, був найбільш автентичним з англійських закладів. Він чотири роки пропрацював у Гонконзі і трохи вивчив китайську мову. Він замовив з півдюжини страв та ще сказав кілька слів мандаринською, а офіціант вдав, що зрозумів його.

Елізабет з цікавістю слухала його розповіді про кожну зі страв. Ззовні вони були схожі на клейку масу, яку продавали у кіосках Паддінгтонського вокзалу, але Стюарт запевняв її, що вони саме такі, якими мають бути. Елізабет шкодувала лише за тим, що не можна замовити вина замість чаю.

Він запитав, чи не погодилась би вона після вечері зайти до нього в гості. Він володів квартирою в багатоповерхівці на Сент-Джонс-Вуд, недалеко від ресторану. Стівен зацікавив Елізабет і їй хотілося побачити, як він живе. Вона швидко оглянула паркет, вишукані килимки, великі полички з книгами. На сірих стінах висіло лише три картини, але усі витончені та вдало дібрані — на межі мистецтва та оздоблення.

З чашкою кави вона підійшла до роялю та увімкнула лампу з червоним абажуром, яка стояла поруч.

— Зіграєш щось? — запропонувала вона.

— Я давно не грав, — почав відмовлятися він.

Поступившись на її вмовляння, він потер долоні та сів за інструмент.

Мелодія, яку він грав, була наче знайома Елізабет — ніжний мотив на основі двох чи трьох нот. Але виконання — лагідне, з виваженими паузами, — звучало дуже зворушливо. Слухаючи його гру, Елізабет відчувала, що ця мелодія назавжди залишиться з нею.

— Равель, — сказав він, закінчивши грати. — Правда, гарно?

Він розповідав про Равеля та Саті, порівнював їх із Гершвіним. Елізабет була вражена — вона вважала їхні стилі доволі різними.

Уже