Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

Цікаво, Урсула знала когось із жертв? Вони були за якихось кілька вулиць від її квартири на Філлімор-ґарденз. Може, когось вона проминала вранці по дорозі на роботу, з кимось віталася у бакалії чи у м’ясника.

— Виявляється, тут багатьох іще не знайшли, — сповістила міс Вулф. Вона поговорила з офіцером: він, здається, був вдячний, що хоч у когось із рятувальників є здоровий глузд. — Вітаю, ми тут уже цілком законно.

Над чоловіком із мітлою, на другому поверсі (хоча підлоги не лишилося), з рейки звисала сукня на вішаку. Такі маленькі нагадування про повсякдення — чайник на плиті, вечеря на столі, яка так і лишиться нез’їденою, — часто розчулювали Урсулу більше, ніж трагедії і руйнування навколо них. Утім придивитись до сукні, вона зрозуміла, що та досі одягнена на власниці — голову й ноги відірвало вибухом, а руки — ні. Примхи бомб завжди дивували Урсулу. Здається, жінка прикипіла до стіни. Пожежа горіла так яскраво, що Урсула розгледіла на сукні брошку, чорну кішку зі стразиком замість ока.

Вона рушила до задньої стіни того дому, уламки просідали під ногами. Серед румовища, зіпершись на руїни, сиділа жінка, розкинувши руки й ноги, як ганчір’яна лялька. Здається, її підкинуло у повітря й вона як упала, так і сиділа. Урсула спробувала гукнути чоловіка з ношами, але згори саме пролітав потік бомбардувальників, тож ніхто її не почув.

Жінка посіріла від пилу, тож годі було й намагатися встановити, якого вона віку. На голові в неї був страшний опік. Урсула витягла з набору першої допомоги тюбик мазі від опіків і змазала їй голову. Хтозна, нащо — виглядало на те, що мазь від опіків уже нічого не змінить. Урсула пошкодувала, що в неї немає води — губи в жінки геть пересохли. Та раптом розплющила темні очі, вії в неї були бліді й гострі від пилу — вона спробувала щось сказати, але так захрипла від пилу, що Урсула нічого не зрозуміла. Вона що, іноземка?

— Що ви сказали? — перепитала Урсула. Їй здавалося, що жінка при смерті.

— Дитя, — раптом прохрипіла жінка. — Де моє дитя?

— Дитя? — повторила Урсула й роззирнулася. Ніякого немовляти вона не бачила. Може, руїнами засипало.

— Його звати, — горлом прохрипіла жінка, яка докладала всіх зусиль, щоб лишатися при свідомості, — Еміль.

— Еміль?

Жінка злегка кивнула, ніби в неї не лишилося сил говорити. Урсула знову роззирнулася в пошуках дитини, а коли обернулася назад, щоб спитати, якого Еміль віку, голова жінки вже повисла. Урсула спробувала знайти пульс, але його не було.

Вона облишила жінку й пішла шукати живих.

*

— Передайте містерові Емслі таблетку морфію, — попросила міс Вулф, і додала, бо вони обоє чули, як репетує і брутально лається жінка: — Це для леді, яка галасує.

Таке в них перевірене правило: що більше жертва шумить, то імовірніше, що виживе. Ця пані була така голосиста, ніби збиралася власноруч видертися з руїн, а тоді оббігти всі Кенсінґтон-ґарденз.

Містер Емслі був у підвалі. Двоє рятувальників спустили Урсулу вниз, а тоді вона стала пробиратися серед завалів балок і цегли. Вона була свідома того, що зараз ціла вага будинку тримається на цій хисткій опорі. Містер Емслі витягнувся поруч із жінкою. Нижче пояса її придушили руїни, але вона була при свідомості і здатна окреслити, яких прикрощів їй завдає ця ситуація.

— Ми вас звідси витягнемо, — сказав містер Емслі. — Чайку вип’ємо, еге ж? Хочете чайку? Хочете ж? Я б і сам не відмовився. А ось і міс Тодд, знеболювальне принесла.

Він і далі заспокоював жінку, коли Урсула передала таблетку морфію. Він виглядав серед руїн як риба у воді, навіть складно було уявити, як він відважує цукор чи відрізає масло у фартуху бакалійника.

Одну стіну підвалу укріпили мішками з піском, але від вибуху пісок висипався, і на якусь тривожну секунду Урсулі здалося, що вона десь на пляжі, хтозна-де, сильний вітер котить старомодний обруч, над головою лементують чайки — а потім вона так само різко вернулася до дійсності. Це все недосип, — подумала вона, — він їх доконає.

— Ну, блядь, нарешті, — жінка пожадливо схопила таблетку морфію. — Ви, як я бачу, не поспішаєте.

Урсула раптом зрозуміла, що жінка геть молода й на диво знайома. Вона стискала велику чорну сумочку, ніби тільки та тримала її на поверхні моря уламків.

— А папіроски не знайдеться?

Їх геть затисло, але містер Емслі з превеликим трудом витягнув із кишені спершу пом’яту пачку, а потім ще й коробку сірників. Дівчина тривожно тарабанила пальцями по шкіряній сумці.

— Та ви не поспішайте, — саркастично протягнула вона.

Коли вона нарешті глибоко затягнулася, то сказала:

— Вибачте, просто це endroit діє мені на нерви.

— Рене? — вражено спитала Урсула.

— А вам що до того? — дівчина знову скисла.

— Ми кілька тижнів тому познайомилися в готелі на Чарінґ-кросс.

— Ви мене, мабуть, із кимось плутаєте, — манірно сказала вона. — Мене вічно з кимось плутають. Таке вже в мене лице.

Вона ще раз глибоко затяглася, а тоді видихнула — повільно, з великим задоволенням.

— А ще таблеточки є? На чорному ринку, мабуть, їх розмітають з руками.

Язик у неї заплітався — Урсула спершу була подумала, що це морфій подіяв, але потім цигарка випала в неї з рук, а очі закотилися. Її почало судомити. Містер Емслі схопив її руку.

Озирнувшись на містера Емслі, Урсула помітила в нього за спиною кольорову репродукцію «Мильних бульбашок» Мілле — хтось приклеїв до мішка з піском. Цю картину вона недолюблювала — вона взагалі недолюблювала прерафаелітів з їхніми жінками із затуманеним, одурманеним поглядом. Ото знайшла час подумати про мистецтво, а втім, до смерті вона майже збайдужіла. Її м’яка душа зачерствіла. (Воно й на краще). Вона — загартований у вогні меч. Аж раптом час знову зібгався, і вона на мить стала кимось іншим. Вона спускається сходами, квітне гліцинія, вона випадає з вікна.

Містер Емслі підбадьорював Рене.

— Ну ж бо, Сьюзі, ви не здавайтеся. Ми вас звідси витягнемо, не встигне ягня двічі хвостиком махнути, от побачите. Наші хлопці рук