Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

І, як завше, зовсім безпричинно!

І от у листі, залишеному вдома, вона заявила про свою остаточну ухвалу порвати з ним назавжди. Далі вона писала, що поклала будь-що добитися місця вчительки. А щоб він даремно не робив дурниць і не розшукував її повсюди, Сільвія вказувала адресу готелю, де тимчасово зупинилася. Та хай Лорі не потикається, усе марно.

Лорі сидів з листом у руках і думав.

Настраждався він несправедливо донесхочу. Порятунок від цієї жінки, може, дасть йому якусь полегкість, але завдасть і страшенного болю. Адже він кохає її — та й край. Отже, полегшає йому лише на мить, а тоді довіку мучитиметься й страждатиме від самотності. Лорі добре знав і відчував, що ніколи не зможе покохати іншої жінки, ніколи… А який піде поговір! Ні, він цього не заслужив, бо завжди поводився порядно. І ось тепер, коли від нього пішла дружина, йому перемиватимуть кісточки, приписуватимуть які завгодно гріхи, хоча Бог свідок, скільки витримки й терпіння виявив він за ці три роки.

Що йому діяти?

Наразі нічого. Ранок покаже, та й Сільвія, може, ще схаменеться.

Назавтра Лорі на службу не пішов і просидів цілий ранок удома. Опівдні таки надумався вийти, хоча й не знав, як йому діяти, аж це надійшов лист: Марко Верона запрошував його прийти до нього в палату депутатів.

Цими днями в країні вибухнула урядова криза, і в міністерстві освіти частенько згадували ім’я Верони як вірогідного кандидата на посаду заступника міністра, а то й міністра.

Лорі й раніше спадало на думку порадитися з Вероною. Але, уявивши, скільки тепер клопоту в молодого депутата, вирішив не турбувати його. Сільвія, та, навпаки, не розводитиме церемоній, певно, дізнавшись, що Верона має очолити міністерство освіти, вже попросила його про місце вчительки.

Мартіно Лорі спохмурнів: адже тепер Верона може скористатися своєю прямою владою і зажадати, щоб він, Лорі, не перешкоджав дружині.

Проте Марко Верона зустрів його вельми привітно.

Йому так прикро, адже його спіймали в пастку… Ні, ні, не міністром! На щастя, тільки заступником міністра. Йому не хотілося лізти і в це ярмо, відомо ж бо, яка нині політична ситуація! Та нічого не вдієш, цього вимагає його партія. І якщо вже так склалося, то він хотів би мати в міністерстві за помічника чесну й досвідчену людину й одразу ж згадав про нього, кавалера Лорі. То як, він згоден?

Поблідлий від хвилювання Лорі не знав, як дякувати за виявлену йому честь і довіру. Аж вуха в нього почервоніли. Розсипаючи подяки, Лорі, однак, усе допитувався поглядом: «А більше вельмишановний депутат, точніше, його ясновельможність пан Верона нічого не бажає?»

Марко Верона, усе ще всміхаючись, підвівся й поклав руку на плече співбесідникові. Авжеж, він бажає ще дечого. Хай Лорі набереться терпіння і простить синьйорі Сільвії. Адже це дитячі пустощі, та й годі.

— Прийшла до мене й поділилася своїм «сміливим» задумом, — сказав Верона, не перестаючи всміхатися. — Ми з нею довго розмовляли, і… вам не треба виправдуватися, кавалере, не треба. Тепер я певен: кругом винна синьйора! Я так і сказав їй напрямки. Вона аж заплакала… Атож, я нагадав їй про батька, про те, як мучили його родинні чвари… І ще багато про що. Вертайтеся спокійно додому. Синьйора чекатиме на вас.

— Ваша ясновельможносте, не знаю, як і дякувати вам, — схвильовано белькотів Лорі, вклоняючись.

Та Верона одразу урвав його:

— Прошу, не дякуйте і, головне, — не величайте мене «ваша ясновельможносте».

На прощання Марко Верона сказав, що синьйора Сільвія — жінка твердої вдачі і напевне слова свого дотримає. Отож хай Лорі повірить, прикрі сцени більш ніколи не повторяться, і дружина будь-що винагородить його за всі кривди й приниження.

3

Так і сталося.

Вечір їхнього примирення запам’ятався йому назавше. Запам’ятався з багатьох причин, а надто тим, як палко з порога Сільвія кинулася йому в обійми. Вона стала іншою, він це одразу збагнув, або, точніше, відчув душею.

А як вона ридала, як ридала! І яка це радість була для нього: бачити ці сльози каяття й кохання!

Весілля вони відсвяткували по-справжньому лише тоді. І в цьому єднанні душі і тіла здійснилася ще одна його найпалкіша мрія.

Невдовзі у Лорі вже не лишилося сумнівів щодо стану дружини: коли Сільвія народила йому дочку, він побачив, на яку самопожертву здатна заради дитини ця жінка. А що вже вона піклувалася про нього! Лише тепер він збагнув, чому вона раніше так поводилася. Збагнув і пояснив собі: Сільвія хотіла стати матір’ю. Можливо, вона й сама не усвідомлювала цього, не чула таємного поклику природи. Звідси і її вибрики, тому вона й нудила світом. Авжеж, вона хотіла стати матір’ю.

Лише одне затьмарило сімейне щастя: падіння міністерства Марко Верони. Позначилося це і на кар’єрі Мартіно Лорі, його особистого секретаря.

Він обурювався ще більше, ніж сам Верона: надто вже розперезалася опозиція, згуртувавшись для повалення (без будь-яких на те причин) кабінету міністрів. А сам Верона заявив, що політика йому обридла. Краще він знову візьметься за наукові дослідження. Принаймні користі буде більше.

І справді, на нових виборах депутат, незважаючи на настійливі прохання виборців, не висував своєї кандидатури. Він весь поринув у дуже важливу наукову роботу, що її не встиг завершити професор Бернардо Ашенсі. Якщо його донька, синьйора Лорі, не відмовиться передати йому цю розвідку, він доведе її до кінця.

Сільвія почувала себе на сьомому небі.

Між її чоловіком і Вероною за рік спільної служби в міністерстві встановилися дружні взаємини. Та хоча Верона ніколи не чванився і не підкреслював різниці в становищі, Лорі бентежився і тримався нижче трави. Навіть тепер, коли Верона звертався до нього на ти і вимагав того ж від нього, Лорі завжди бачив у своєму другові начальника. Верона цього не любив і глузував з нього. Лорі віджартовувався незлобиво. Проте в душі потерпав: він помітив, що друг день у день похмурніє все більше. Цей лихий гумор він пояснював відставкою Верони, тим, що він лишився осторонь від битв парламентських. Мартіно Лорі не раз говорив про це з дружиною, він радив їй використати свій вплив і переконати Верону знову вернутися до політичного життя.

— Де там, послухає він мене! — заперечувала Сільвія. — Та й потім, він сказав ні, ти ж