Читати книгу - "Зелений дім"

— Куди ми пливемо? — спитала Лаліта. — Ти нічого мені не кажеш, усе робиш сам. Я вже не хочу з тобою пливти, хочу повернутися назад.

— Мовчи, — звелів лоцман. — Мовчи, доки не випливемо з озера.

— Вже світає, — озвався Акіліно. — А ми з тобою й очей не склепили, Фусіє.

— Це наша остання ніч разом, — сказав Фусія. — Щось пече мене зсередини, як вогнем.

— Мені також прикро, — промовив Акіліно. — Але ми більше не можемо залишатися тут, треба пливти далі. Ти голодний?

— Покинь мене на якому-небудь березі, — попросив Фусія. — Заради нашої дружби, Акіліно. Покинь, де завгодно, тільки не вези до Сан-Пабло. Не хочу там помирати, старий.

— Більше сміливості, Фусіє, — підбадьорив його Акіліно. — Знаєш, я порахував: рівно тридцять днів тому ми відпливли з острова.

Що правда, то правда, дійсність і прагнення змішуються, бо хіба настав би цей ранок. Чи вона впізнає твій голос, твій запах? Говори до неї, дивись, як на її обличчі з’являється щось схоже на боязкий усміх, потримай її руку кілька секунд, віднайди під її шкірою таємниче, легеньке биття пульсу, дивись, як тремтять її вуста й повіки. Вона хоче довідатися, чому ти так стискаєш її руку, чому бавишся її волоссям, чому торкаєшся руками її талії, а коли говориш, то нахиляєшся своїм обличчям так близько до її обличчя? Поясни їй: щоб не плутала мене з іншими, Тоньїто, я хочу, щоб ти упізнавала мене, адже вітерець, який ти відчуваєш на своїй щоці, — це моє дихання, і звуки, які ти чуєш, — це мої слова… Але увага, Ансельмо, будь обережний, дивись, щоб не помітили люди. Поки нікого немає, схопи її за руку, — ти злякалася, Тоньїто, чому ти вся затремтіла? — благай у неї пробачення. Знову сонце золотить її вії, а вона, мабуть, думає, вагається, уявляє собі, і ти до неї: в цьому немає нічого поганого, Тоньїто, не бійся мене, — а вона намагається осмислити, осягнути, чому, як, тут ще хтось є? Хасінто витирає зі столиків, Чапіро говорить про бавовну, про півнячі бої, про дівок, з якими він спить, жінки пропонують збиті вершки, а вона, оточена темрявою, мізкує, дошукується, — чому, як? І ти: це неможливо, я збожеволів, вона страждає через мене, май хоч крихту совісті. Охоплений соромом, стрибни на коня, тікай звідси, і знову піски, зала, вежка. Запни завіси, нехай сюди підніметься Метелик, нехай мовчки роздягнеться, — підійди ближче, не рухайся, маленька дівчинко, — поцілуй її, ти кохаєш її, в неї руки, як квіти. А вона: о, які гарні слова, хазяїне, я справді так вам подобаюсь? Нехай одягається і йде до зали, — чому ти заговорила, Метелику? — і вона: ви закохані в якусь жінку й хочете, щоб я вам її замінила, — а ти: забирайся геть, жодної дівки не буде більше у вежці. І знову самотність, арфа, горілка. Напийся, простягнись на ліжку і починай також шукати в темряві, питаючись в самого себе: чи має вона право бути коханою? Чи маю я право її кохати? Якщо б це був гріх, то чи зупинило б це мене? Ніч повільна, безсонна, порожня без її присутності. Внизу танцюють, сміються, підіймають тости, жартують під спів гітар, у який вкрадається тоненький свист флейти… Це був гріх, Ансельмо, ти скоро помреш, розкайся. А ти: ні, отче, не гріх, і я ні в чому не розкаююсь, мені тільки гірко, що вона померла. І він: Ансельмо, ти взяв її силою. А ти: ні, це не було всупереч її волі, ми любили одне одного, хоча вона мене й не бачила… Слава богу, Тоньїто, це правда, що ти мене впізнаєш? Спробуй, потисни її долоню, порахуй до шести, — чи вона потисне твою? — до десяти, — бачиш, вона не відпускає твоєї руки, — до п’ятнадцяти, — вона й надалі стискає її, довірлива, лагідна. На той час пісок уже не падає, з-понад річки налітає холодний вітер, — ходімо до «Північної зірки», Тоньїто, вип’ємо чого-небудь. Чиєї руки шукала її рука? На чию руку вона спиралася, щоб перейти через площу? На твою, а не на руку дона Еусебіо, на твою, а не на руку Чапіро. Значить, вона тебе кохає? Спробуй ще раз відчути це так, як тоді: молода, засмагла шкіра, ніжний пушок на її руці. А під столом її коліно торкається твого коліна, — чи смакує тобі сік лукуми, Тоньїто? вдавай, що тобі байдуже, Ансельмо, і насолоджуйся, — отже, справи йдуть добре, доне Еусебіо, отже, та крамниця, яку відкрив сеньйор з Сульяни, дає більше прибутку, отже, Аррес помер, докторе Севальйос, яке лихо для П’юри, це був такий розумний, начитаний чоловік, — і знову вогонь у м’язах та жилах, вогник полум’я в серці й гарячі джерела б’ють у скронях: зараз не лише її коліно торкається твого, а й ступня ступні, і якщо б можна було зазирнути під стіл, ти б побачив її маленьку беззахисну ногу поряд з твоїм важким чоботом. Слава богу, але, може, вона не відчуває цього, може, це випадковість? Спробуй ще раз. Вона відсовується? Сидить непорушно? Також притискається до твого коліна? Ти не граєшся зі мною, маленька? Що ти відчуваєш до мене? І знову це шалене бажання — залишитися колись із нею віч-на-віч, не тут, а у вежці, не вдень, а вночі, не вдягненими, а голими. Не відсовуйся, Тоньїто, доторкуйся до мене й далі. І знову паркий літній ранок, чистильники взуття, жебраки, перекупки, люди, що виходять з собору після меси, «Північна зірка», де чоловіки розмовляють про бавовну, про повінь, про пачаманку в неділю, і раптом ти відчуваєш її руку, яка шукає, знаходить і стискає твою. Обережно, не дивись на неї, не рухайся, посміхнися, вдавай, що слухаєш балачки про бавовну, про суперечки, про полювання, про жорстке оленяче м’ясо й про різні лиха, а тим часом відчувай її долоню в своїй, розшифруй її таємничу мову потисків та легеньких пощипувань і повторюй подумки: Тоньїто, Тоньїто, Тоньїто. А тепер відкинь сумніви і завтра, ще раніше, заховайся в соборі, слухай тихий спів піску в кронах тамариндів, напружено чекай, втупивши очі в ріг площі, наполовину затулений деревами та павільйоном. І знову час зупиняється під склепінням і арками, серед холодних плит підлоги й пустих лав, і ти відчуваєш рішучість, холодний піт проступає на спині, і раптом у тебе починає калатати серце: осел, гальїнасерка, кошики з білизною, легка постать,