Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що він вам сказав?
Сонце стояло вже високо. Воно робило берег світлішим, а річку темнішою; чаплі полетіли геть.
— «Франсуазо, — сказав він спочатку, і, почувши своє ім’я, я розчулилася так, що не можна описати. — Франсуазо, я знаю, про що ви збираєтеся говорити. Це марно. Розумієте, моя родина багато перенесла через те, що від нас вимагали зректися нашої віри. Справа була не в релігії. Річ у тім, що ми не можемо відмовитися від даного слова. А тепер ви маєте дізнатися, що я теж дав слово». Він помовчав хвилину, відклав вудочку та накрив мою долоню своєю. Потім продовжив: «Якщо б життя звільнило мене від присяги, що, можливо, коли-небудь і відбудеться, я буду вільний. Тоді я дам слово вам, якщо ви цього захочете. І це буде на решту мого життя».
Алікс прийняла Франсуазу, яка довго ще не могла заспокоїтися, до своїх обіймів, потім вони повернулися в дім.
«Тепер вона має надію, — подумала Алікс. — Але ж які ті закохані сумні!»
У тиші вона почала пригадувати короткі хвилини, які провела з Жаном-Батістом, і їй здалося, що вона сама має виглядати сумно та нудно.
«Чи згадуватиме він мене у Версалі, серед усіх тих вродливих жінок?» — подумала вона. Ця думка, яка іншим разом її вбила би, зараз лише надала більшої швидкості її галопу.
* * *
Радник Помо дю Сангре був саме такий, яким описав його корчмар: дуже веселий від природи, він любив збирати людей, і ця щаслива вдача поверталася до нього, щойно відступав біль. Завдяки Жану-Батісту, відтепер він мав зброю для боротьби з цим болем. Його вдячність лише за кілька годин полегшення була би вже величезною. Оскільки ж лікування принесло тривалий спокій на кілька днів, вона зробилася безмежною. Радник подарував аптекарю гаманець з трьомастами золотих екю та запевнив його, що покриє йому всі витрати під час перебування в Парижі, котре, як він щиро сподівається, буде дуже тривалим.
Душевна щедрість інколи скасовує борги: сама дружба старого здавалася Жану-Батісту багатою та достатньою винагородою. Йому соромно було би просити чогось ще; отже, він узяв гаманець і сказав, що більше нічого не треба.
Кожного дня по обіді Понсе приходив до пацієнта, який, нині не зв’язаний у своїх рухах, проводив увесь час у місті та сам повертався додому о тій годині, на яку призначалися ці візити. Тобто тепер стало незрозумілим, хто кого відвідує. Інколи бувало, що лікар з пацієнтом зустрічалися біля дверей, ідучи кожний зі свого боку вулиці. Їхня бесіда лишала терен хвороби, щоб перетворитися на вільний обмін думками між двома друзями, без жодного порядку та жодних обмежень.
— А чому б вам не переїхати в цей дім? — сказав радник за тиждень. — «Чорний красень» є доброю корчмою, але кімнати там, наче б-то, нікуди не годяться.
— Це було б не дуже шанобливо по відношенню до корчмаря, якому ми зобов’язані нашим знайомством.
— Я з ним домовлюся. Він продовжуватиме приносити вам їжу. Оскільки я також не маю жодної потреби в пісних бульйонах Франсуази, то накажу приносити й мені. Ми залишимося добрими клієнтами, а зараз, у пору ярмарків, він уже завтра легко здасть вашу кімнату.
Жан-Батіст погодився. Радник наказав приготувати для гостя світлі, красиво умебльовані апартаменти, які двома великими вікнами виходили на пожвавлену вулицю та дозволяли спостерігати рух прихожан на паперті церкви Святого Євстахія. В одній з кімнат відкрили великий камін з італійського мармуру, в якому Жан-Батіст, щоб нарешті зігрітися, розпалив пекельне полум’я. Він ще мав у своєму розпорядженні спальню, два кабінети та гардероб, куди наказав перенести свій неважкий багаж, валізку з ліками та скриню, де зберігалися слонові вуха.
— Коли я купував це подвір’я, — сказав йому Сангре, прийшовши подивитися, як він улаштувався, — воно вже десять років стояло зачиненим, і викликало велику ненависть у своїх власників.
— Гадаю, тут билися на дуелях?
— На початку століття тут було місце збору тих, хто вважав себе кавалерами бездоганної честі. Що вони мали честь, то в цьому нема жодних сумнівів. Але вся їхня бездоганність полягала в тому, щоб підпорядкувати жорстким правилам, які вони самі й встановлювали, справжнє шкуродерство. Уявіть собі: граф Монморансі-Бутвіль, який числився орендатором, встиг виграти двадцять дві дуелі у віці двадцяти семи років! Остання розгорталася під вікнами готелю Ришельє, за що йому й відтяли голову, напередодні літнього Іоанна Предтечі.
— Славетні спогади, — зворушено сказав Понсе.
— Ви вважаєте?
— Так, мені здається, що ті чоловіки справді жили.
— Ще частіше вони помирали, — сказав Сангре. — Та змушували помирати інших. Я надто добре пам’ятаю жах Фронди, під час якої я вже був досить великою дитиною, щоб захоплюватися зараз цим некерованим царством сили. Ні, любий лікарю, я людина права, людина рівноваги. Я швидше відчуваю себе катом цих примар, ніж їхнім хоронителем.
Жан-Батіст одразу відчув повну довіру до цієї терплячої та м’якої людини, яка судила про все в найвільнішому дусі. Він докладно розповідав йому про свою подорож до Абіссінії, і ця розповідь була головною темою багатьох веселих вечорів, коли вони сиділи кожний у глибокому кріслі з кривими ніжками, підсунувши підошви чобіт до самих бронзових граток каміну.
Ці розмови в обох породили наміри розпочати літературні труди. Сангре пообіцяв собі знов засісти за твір з порівняння людських законів, який він колись почав, а Жан-Батіст, за його порадою, вирішив спробувати власні сили на письмовому звіті про свою подорож. Наступного дня вони взялися до роботи.
Але радник був не лише вченою людиною. Після того як його попустила хвороба, він повною мірою повернувся до життя, і не було такої радості, в яку він не хотів би поринути. Коли давали бал у Пале-Руаялі, він, як приписаний по державній службі до герцога де Шартра, не відмовив собі в задоволенні туди поїхати, і запросив з собою Жана-Батіста.
Вони були хоча й різні за фігурою, зате однакові на зріст. Радник позичив своєму гостю елегантний одяг з золотою торочкою та цілою хвилею тонкого мережива. Месьє Рауль, корчмар, який також здавав кабріолети, приготував для них кучера
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен», після закриття браузера.