Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

— Мені не треба було йти?

— Не треба було, — повторює Мірабель. — Тобі подобається розмірковувати, що ти зробив чи що мав би зробити, і в тебе завжди був вибір. А вибирати тобі не подобається, еге ж? Ти й пальцем не поворухнеш, поки щось чи хтось не переконає тебе, що ти на щось здатен. Ти навіть не думав про те, щоб прийти сюди, поки книжка не дала тобі на це дозвіл. Ти б досі висиджувався в кабінеті Хранителя, якби я тебе не витягла звідти.

— Я б не… — намагається заперечити хлопець, відчуваючи, як його охоплює гнів від того, що він почув, і водночас розуміючи, що почуте є правдою. Але Мірабель його уриває.

— Замовкни, — наказує вона, зводячи руку й дивлячись кудись позаду нього.

— Не кажи мені, що… — починає Закарі, а тоді обертається глянути, що вона там побачила, і вмить слова застрягають десь у горлі.

На них мчить тінь, схожа на грозову хмару, і супроводжує її звук, подібний до вітру. Полум’я у вогняному фонтані здригається.

Хмара збільшується, звук гучнішає, і Закарі розуміє, на що саме він дивиться.

Це не вітер видає той звук, а крила.

Закарі Езра Роулінз раніше лише раз бачив сову, що не була витвором таксидерміста. Це було одного весняного вечора, коли густі сутінки вже впали на землю. Пташка влаштувалася на узбіччі, на телефонних дротах, неподалік від материної ферми. Проїжджаючи повз неї, Закарі пригальмував. Інших машин, які б могли її сполохати, не було, і він хотів переконатися, що це справді сова, а не якась інша хижа пташка. І сова витріщалася на нього безсумнівно совиними очима, а Закарі витріщався у відповідь, аж поки за ним не з’явилася інша машина. І він поїхав далі, а сова далі витріщалася йому вслід.

А зараз на нього дивиться багато-багато сов десятками десятків очей, і всі вони наближаються. На них опускається тінь з крил і пазурів. Сови шугають згори вниз і ширяють вулицями, непокоячи кістки та здіймаючи пилюку.

Від збуреного повітря полум’я тремтить, сичить і тьмянішає, тіні стають такими чорними, що хмара сов, наближаючись, спершу поглинає одну вулицю, а потім наступну.

Закарі відчуває, що Мірабель кладе долоню йому на руку, але не може відвести погляду від десятків, ні, сотень очей, що витріщаються на них.

— Езро, — каже Мірабель, стискаючи його руку. — Біжи.

Якусь мить Закарі стоїть завмерши, а потім його мозок усе-таки встигає відреагувати на наказ Мірабель. Підхопивши із землі торбу, хлопець мчить у протилежному напрямку, подалі від темряви і цих очей.

Закарі пробігає крізь арки до будівель, а потім першою-ліпшою вулицею, зашпортуючись у книжках, при цьому намагаючись утримати водночас і торбу, і меч. Позаду себе він чує Мірабель — її взуття торкається землі, на частку секунди відстаючи від його черевиків, але озирнутися хлопець не наважується.

На перехресті він вагається, та рука Мірабель підштовхує його в спину ліворуч, і Закарі біжить далі іншою вулицею, іншою темною доріжкою, на якій уже після двох кроків нічого не видно.

Хлопець іще раз повертає, а луна його кроків стихає. Він озирається і бачить, що Мірабель зникла.

Закарі на мить уклякає на місці, розриваючись між бажанням повернутися, щоб знайти її, і бажанням помчати далі.

А тоді темрява навколо починає ворушитися. Глибокі западини вікон і дверей обабіч нього заповнені крилами та очима.

Закарі, заплутуючись у своїх ногах, задкує, падає, впускає меч. Кам’яна доріжка під ним дряпає долоні, коли хлопець намагається підвестися.

Сови вже над ним, він навіть не бачить, скільки їх ховається в затінку. Одна хапає його за руку, пазурі встромляються в шкіру.

Хлопець хапає меч і наосліп розмахує ним, зачіпаючи лезом пазурі та пір’я, розтинаючи їх на кров і кістки. Птахи оглушливо верещать, але відступають досить надовго, щоб Закарі встиг зіп’ястися на ноги, ковзаючи на мокрому від крові каменю. Він мчить щодуху, не озираючись назад. У цьому місті-лабіринті хлопець утратив відчуття напрямку, тож, віддаляючись від ляскання крил, цілковито покладається на слух.

Завертає за ріг, потім ще раз. Цей провулок виводить на дорогу, яка закінчується мостом, у глибині порожнечі блищить щось золотаве, але Закарі не зупиняється, щоб роздивитися, що воно таке. На протилежному боці немає ні дороги, ні стежки — саме лише провалля з уламками сходів, що починаються над хлопцевою головою і тягнуться вгору, утративши нижню частину.

Закарі озирається — місто здається йому порожнім, та потім одна за одною починають з’являтися сови, аж поки не перетворюються на незрозуміле сплетіння крил, очей і пазурів.

Їх більше, ніж він узагалі міг уявити, і рухаються птахи так швидко, що хлопець не знає, як їх можна випередити. І чому вони після всього наважилися переслідувати його.

Закарі дивиться на сходи над собою. Вони вирізані в скелі й видаються досить міцними. Не так уже й високо зависли. І провалля, що відділяє їх, не таке вже й широке. Він може дострибнути. Закарі кидає меч на нижню сходинку, і той надійно залишається там лежати.

Закарі вдихає і підстрибує вгору: одною рукою чіпляється за кам’яний щабель, а другою — спирається на меч, і той ковзає, тягнучи руку за собою.

І тому меч відводить Закарі Езру Роулінза від цих розбитих сходів у забутому місті й натомість кидає його вниз у темряву.

Доріанові нечасто в житті доводилося вкриватися медом, тож раніше він і гадки не мав, що ця речовина може проникати буквально в усе, набиватися в кожен отвір і залишатися там. Він наповнює чергове відро холодною водою з бочок, що зберігаються в корпусі корабля, і виливає її собі на голову, здригаючись від холодного водоспаду, доволі відчутного на шкірі.

Якби він думав, що йому сниться такий приголомшливий холод, то обов’язково прокинувся б, але Доріан знає, що не спить. Знає це кожною клітинкою свого тіла.

Видаливши із себе стільки меду, скільки зміг, він знову натягає одяг, а пальто з ґудзиками-зірочками не застібає. «Передбачення і перекази» лежать у внутрішній кишені — вони якимось чином «пережили» цю подорож, лишившись не ушкодженими медом.

Доріан торкається рукою свого досі липкого посивілого волосся, почуваючись