Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

населення, котре до того ж розмовляло не зовсім зрозумілою мовою. Села були зловісно порожніми: в них забракло навіть собак і котів, про що зазначали радянські заготівельники наприкінці 1933 року. А це, в свою чергу, призвело до нашестя мишей як в села, так і на поля.[1094] Один переселенець у листі до родичів в Росії описував моторошну, гнітючу атмосферу, при цьому ні словом не обмовившись про голод: «Народу тут багато померло, була епідемія в 1932 р., і залишилось дуже мало, так що цю землю не можуть обробляти». Інший переселенець згадав про голод і додав: «У селі обійстя розвалені, розкидані, взагалі порядку немає. Правда, розказують місцеві жителі, що раніше цього не було, село було впорядковано як і належить, і люди жили багато, тут родить картопля, й городина, й усе інше. Лише мешканці цих країв останнім часом страшно збідніли».[1095]

Також переселенці почали перейматися тим, що їх спіткає доля попередників, особливо коли після кількох місяців проживання обіцянки так і не знайшли матеріального підтвердження. У 1935 році переселенцям повідомили, що їх, як і місцевих жителів, на загальних умовах оподатковано поставками м’яса й молока: напевно, це теж стало для них зловісним знаком. Записи в Марківському районі засвідчують, що чимало переселенців повернулися до Росії навесні 1935 року, а ті, хто залишився, вагалися. У листах додому вони скаржилися на погані умови і зазначали, що голодні місцеві колгоспники виглядали напівмертвими, не мали одягу-взуття та їли «качани після кукурудзи».[1096]

І хоча наявні архівні матеріали, можливо, і не повні, але багато цих переселенців з першої хвилі насправді повернулися назад протягом першого року. Ймовірно, саме через це було організовано нові потоки депортацій до цього регіону. Проте наступні переселенці вже не були добровольцями. Згідно з наказами про депортацію, 39 000 «поселенців» у лютому 1935 року були особами, які добре «не зарекомендували себе у зміцненні кордону та колгоспної системи», а також були «націоналістичними антирадянськими елементами». Чимало з них були із західних прикордонних районів радянської України й включали велику кількість етнічних німців і поляків. Цю «п’яту колону», як її охарактеризувало ОГПУ, було назавжди переселено подалі від кордону.

Цього разу держава доклала більших зусиль для того, щоб переселенці не поїхали назад. Для попередження втеч ОГПУ завербувало місцевих стежити за новоприбулими селянами. Тих, кого затримували при спробі втечі, карали. Це відносно «успішне» переселення було повторено в 1936 році, хоча багато депортованих із західних районів цього разу опинилося далеко за межами східної України. Близько 15 000 польських і німецьких сімей (за деякими підрахунками 70 000 людей) переселили до спустошеного голодом Казахстану.[1097]

Утім, навіть тоді кампанії з переселення сприймали як складову русифікації. Італійський консул Серджо Ґраденіґо спостерігав за подіями в Харкові і повідомив Рим про розмову зі знайомим (імені він не вказав), який підтвердив, що «русифікація Дрнбасу» йшла повним ходом. Він пов’язував політику закриття українськомовних театрів, обмеження сфери діяльності української опери лише до трьох міст — Харкова, Києва та Одеси — з кінцем українізації.[1098] Пересічні люди також знали про вимерлі села, до яких привезли росіян. «Люди кажуть, що влада хоче виморити Україну голодом та заселити землю російським населенням, щоб тут була Росія», — згадував один свідок.[1099] Анонімний лист від мешканця Полтави до газети «Комуніст» повторював ті самі тези: «Нечуваний в історії людства голод, що охопив всі райони України... це одна з головних цілей незаконного встановлення повної влади більшовиків». Цей лист був досить важливим, щоб стати темою окремого звіту, надісланого самому Сталіну.[1100]

Якими б драматичними не здавалися термінові переселення з 1933 по 1936 роки, вони не відіграли великої ролі в кількісному вимірі й не справили того впливу, який мала повільна імміграція росіян до спустошеної України та її республіканських установ про-тягом наступних років і десятиліть. Дехто з росіян приїхав зміцнити КП(б)У, котра так ніколи й не оговталась від масових арештів 1933 року. Під час і після голоду держава виключила з партійних лав, зарештовувала десятки тисяч українських партійців, частину їх навіть стратили. Часто на заміну їм присилали безпосередньо з Москви. Тільки в 1933 році ЦК ВКП(б) відрядив з Росії до України тисячі партійних кадрів усіх рівнів. На січень 1934 року лише чотири з дванадцяти членів Політбюро КП(б)У були українцями. Вісім з дванадцяти не володіли українською мовою, яка все ще залишалася рідною для більшості українців.[1101]

«Чистки» на цьому не припинилися. Три роки по тому верхівка КП(б)У стала особливою мішенню Великого терору — тотального нападу Сталіна на старих комуністів у Радянському Союзі. Як відомо, Хрущов згадував у своїх мемуарах, що у 1937–1938 роках КП(б)У «бездоганно вичистили».[1102] Він знав про це напевно, адже власноруч допомагав організовувати арешти. Хрущов народився в російському селі поруч з українським кордоном і виріс у робітничому Донбасі. Як і Каганович, він ідентифікував себе з пролетарською, російськомовною Україною, а не з українськомовним селянством. За вказівкою Сталіна Хрущов повернувся до Києва в 1938 році в супроводі співробітників ОГПУ. Після боротьби й «чистки» КП(б)У (котра спочатку чинила опір), він став відповідальним за арешт усієї правлячої партійної верхівки, включаючи Косі-ора, Чубаря й Постишева. За кілька місяців усі вони будуть мертві; більшість членів українського уряду стратять навесні 1938 року. Пересічні партійці також почали зникати: між січнем 1934 року і травнем 1938-го третину КП(б)У — тобто близько 167 000 людей було заарештовано.[1103] За словами Хрущова, «здавалось ніби жоден секретар партійного або виконавчого комітету району, жоден керівник у Раді народних комісарів, навіть жоден заступник не залишився на місці. Ми мали починати все з нуля».[1104]

До кінця десятиліття «чистку» завершили: на початок війни в 1939 році ніхто з вищого керівництва КП(б)У не мав жодного стосунку чи прихильності до національного руху чи бодай наці-онал-комунізму. Коли в 1945 році війна закінчилася, нацистська окупація та Голокост ще більше спустошили республіку та її інституції. У повоєнний час партія продовжувала дотримуватися «українських» символів і навіть мови, але вищі щаблі її складалися переважно з російськомовних партійців. Етнічних українців, котрі перебували в партії, часто набирали з сільських активістів (які виконували подвірні обшуки, що призвели до голоду), а протягом наступних років до владних структур увійшли їхні діти та онуки.[1105] Ніхто з партійців вже не пам’ятав іншої України.

Куди партія вела, туди вслід за нею рухався й народ. Приваблені можливостями, що відкривалися в республіці для