Читати книгу - "Сирітка для Ректора, або таємниці Академії Магії, Леся Нічна"

І я нікуди не рухалася.  

Ми зустрілися поглядом.

Його волосся було розтріпане, очі потемніли, палали тим голодом, який неможливо сплутати ні з чим.  

Щелепа була міцно стиснута. Але погляд… О, цей погляд!

Він ніби злизував мене поглядом, повільно й смакуючи, ковзаючи по шиї, ключицях… затримуючись на грудях, що трепетно здіймалася у пришвидшеному диханні.

Хотілося згоріти просто тут. Хоча... я вже згорала.

Мої пальці самі собою стиснулися, ковзаючи по тонкій тканині його сорочки, прощупуючи тверді, рельєфні м'язи. Прес. Справжній. Кам'яний. Я аж внутрішньо ахнула. І тут же відчула… дещо ще.

О, ні.  

Або… О, так.

Мій розум миттєво видав яскраву лекцію з анатомії дорослого чоловічого тіла. Особливо з огляду на те, який великий був цей чоловік, що лежав підо мною.

Я ковтнула клубок повітря.

— П-перепрошую... — ледь чутно прошепотіла я, червоніючи аж до коренів волосся, і вже збиралася шмигнути кудись геть, бажано під ліжко або хоча б за найближчу шафу...

Та де там.

Райан різко стис мої стегна руками — міцно, невідпустимо. Його пальці обхопили мене так, що я мимоволі видихнула й завмерла.  

А по всьому тілу побігли мурашки.

— Не поспішайте, Ліро, — хрипло промовив він.

Мій мозок лютував, сигналячи про загрозу й благаючи ввімкнути режим самозбереження. А тіло… тіло зрадницьки відмовлялося слухати.

— Я... я... це була помилка, — спробувала я заперечити. — Я не планувала... сідати... отак...

— Я теж багато чого не планував, — тихо відповів ректор, і його долоні ковзнули трохи вище по моїй талії, ніби перевіряючи, справжня я чи всього лиш ілюзія його виснаженого розуму.

Я відчувала його дихання. Кожен вдих, кожен видих віддавався у моїй шкірі.

А потім він раптом коротко всміхнувся — тихо, для себе.

— Яка ж ви ніжна, Ліро, — зауважив він, не забираючи рук.

— Ви надто… твердий, — пробурмотіла я, досі не розуміючи, як збираюся вибратися з цього становища, не залишивши рештки гідності на підлозі.

Райан знову подивився на мене. Довго. Повільно. Так, як дивляться на щось єдине й важливе, що неможливо втратити.

Я не рухалася.  

Зовсім.

Наче приросла до нього, до цієї миті, до його очей.  

Була зачарована — його поглядом, нашими відчуттями, тим, як раптом величезна, строга кімната ректора стала здаватись крихітною.  

Стіни ніби зсунулися ближче, повітря стало густим, важким, його було важко ковтати. Все навколо стерлося — залишився лише він. І я.  

І цей дивний, пульсуючий струм між нами.

Божевільний… Як він взагалі тримався на ногах у такому виснаженому стані? І як я досі залишалася при тямі?

А потім сталося щось ще.  

Щось таке, від чого мурашки побігли по всьому тілу.

Темрява, що оточувала Райана — його магія, його тьма — перестала його слухатися. Я бачила, як вона, ніби жива, почала вириватися назовні, клубочитися, звиватися у повітрі.

— Відкрийся мені, Ліро, — хрипко прошепотів ректор, а його долоні м'яко масували мою талію крізь тонку тканину сукні, наче розганяючи кров по венах.

Дихати стало ще важче. А думати — взагалі неможливо.

І тоді я побачила: темна енергія Райана, що виривалася назовні, була… живою. Дикою. Але водночас вона починала дивно змінюватися.

А що було ще більш немислимим — моя власна сила почала відповідати. Світла магія, досі схована глибоко всередині мене, повільно потяглася до його темряви.

Світла. Стихійна. В жодному разі не темна. Тому вони не можуть існувати разом. Тому ректор і казав, що ми надто різні.

— Довірся мені, дівчинко, — прошепотів він, дивлячись просто в душу.

І я… довірилася.  

Я відпустила свою енергію. Просто дозволила їй текти назустріч його темряві. Без страху. Без сумнівів. Лише з глибокою, внутрішньою впевненістю, що він не заподіє мені зла.

І в ту ж мить сили між нами злилися у дивному, незбагненному танці.

Я бачила це магічним зором. Бачила, як моя енергія переплітається з його. Як вони кружляють, торкаються одна одної, досліджуючи, наче давні духи, що нарешті знайшли споріднену душу.

І найнеймовірніше — сили Райана відновлювалися.  

Просто на моїх очах.  

Моя енергія лікувала темного магістра!

Це було… неможливо.  

Це було… немислимо.  

Але це працювало.

І це було… приємно.  

Тепле, лоскочуче відчуття розтікалося тілом. Легке, ніжне, ніби хтось невидимий обережно торкався кожної клітинки моєї душі.

Втім, не все було так райдужно. У якийсь момент в області зап'ястя, там, де моя рука досі лежала на його грудях, спалахнула гостра біль. Пекуча. Нестримна. Наче шкіру обпалили розпеченим лезом.

Я сіпнулася, але не відступила. Зараз це було меншим із лих. Бо переді мною розгорталося справжнє диво: магія Райана, його тьма, з кожною секундою міцнішала, наповнювалась силою.

Я дивилася на це з благоговінням. Як на схід сонця. Як на саме життя.

— Значить, це ти… — хрипко прошепотів ректор, і його пальці на моїй талії злегка стиснулися. — Та сама, чиї сили могли врятувати темного. Єдиного і призначеного темного…

Він казав якісь дивні, незрозумілі речі, а я ловила кожне його слово, намагаючись хоч щось збагнути.

— Що це означає? — пошепки спитала я, ледве знаходячи голос. — Невже темні магістри можуть обмінюватися енергією зі звичайними магами?

Райан повільно примружився. У його очах блиснув той самий небезпечний вогник, що завжди передував магічній бурі.

— Лише в окремому випадку, — повільно промовив він, ніби перевіряючи, чи готова я почути продовження.

Я стиснула зуби від нетерпіння.

— І який це випадок? — наполегливо запитала я.