Читати книгу - "Сирітка для Ректора, або таємниці Академії Магії, Леся Нічна"

Райан ледь усміхнувся — уважно, спокусливо і якось… жадібно.

— Коли маги пов’язані на рівні магічного ядра, Ліро, — пояснив він. — Коли їхні енергії настільки сумісні, що здатні не просто переплітатися, а відновлювати одна одну.

Я застигла.

— Це як… споріднені душі? — вирвалося в мене.

Райан на мить прикрив очі.

— Щось подібне, — підтвердив він. — Але ще глибше. Ще страшніше. Ще… небезпечніше.

Мені раптово стало і холодно, і спекотно водночас.

— І ви хочете сказати, що… я… — я запнулася, не знаючи, як закінчити цю божевільну думку.

Райан повільно відкрив очі й подивився просто в мої — не залишаючи жодного шансу сховатися.

Я завмерла, не в змозі навіть поворухнутися, поки він повільно тягнувся до мого обличчя.

Його погляд палав так яскраво, що я майже відчувала жар, що йшов від нього. Пальці ректора м’яко, ледь відчутно торкнулися моїх губ — і по шкірі миттєво побігла хвиля мурашок, змушуючи серце збитися з ритму.

— Не зараз, Ліро, — владно промовив Райан, ледь хитнувши головою. — Ви нічого не знаєте. Ні про мене. Ні про себе.

Його голос звучав низько, хрипкувато і неймовірно звабливо.

Він знову повільно провів пальцями по моїх губах, і я раптом зрозуміла, що шалено хочу поставити йому десятки запитань.

А краще одразу сотню! Наприклад: що саме я не знаю про нього? А ще більше — про себе? Що взагалі можна не знати про саму себе?!

Але замість усіх важливих запитань я змогла прошепотіти лише одне:

— А ви знаєте? — і тут же почервоніла, усвідомивши, як безглуздо це прозвучало. З придихом. Як у якоїсь героїні дешевих любовних романів.

Сама не розуміла, що зі мною відбувається! Напевно, це все вплив… зачиненої кімнати. Тісного простору. І того, що ми з Райаном були наодинці.

Райан повільно усміхнувся, а в його очах запалали нахабні вогники.

— Знаю, — протягнув він м’яко, ніби насолоджуючись моєю розгубленістю. — Я все про вас знаю, Ліро.

Серце пропустило удар. Очі розширилися більше, ніж це пристойно для адептки в присутності ректора.

Він знав. Усе знав. Тобто… він знав і про моїх батьків? А я ж навіть сама нічого не могла знайти! А в нього — була вся інформація.

— Розкажіть мені, — ледь чутно попросила я, відчуваючи, як моє тіло тягнеться до нього, всупереч волі.

Але Райан нічого не відповів. Замість цього він різко й владно опустив руку нижче — на мою шию — і без жодних вагань притягнув мене до себе.

Жорстко. Безапеляційно. Так, наче не залишав мені права заперечити чи опиратись.

А тоді його губи впилися в мої.

Пристрасно. Наполегливо.

Наче він нарешті дозволив собі більше не стримуватись.

Це було схоже на магічний вибух — тільки замість магії вибухали мільйони нейронів у моєму нещасному мозку, зносячи всі залишки здорового глузду й світлих думок.

Я буквально задихалася від сили й шаленства його поцілунку. Легені палали, тіло зрадницьки реагувало на його близькість.

Низ живота звело солодкою, нестерпною судомою від того, як жадібно, по-господарськи Райан заволодів моїми вустами.

Гарячий вогонь розтікався жилами, і я могла б присягнутися — ніколи раніше не відчувала нічого подібного.

І це була правда… я ще ні з ким ніколи не цілувалась.

Аж раптом він різко обірвав поцілунок, буквально відірвався від мене, підвівся на ноги й поставив мене поруч із собою — так, ніби щось відчув.

Я не встигла й зрозуміти, що сталося, як він чітко скомандував:

— Сідай у крісло й візьми ці документи. Швидко!

Приголомшена й розгублена, я сіла на автоматі й судомно вхопилася за папери, які він сунув мені в руки.

У ту ж мить двері розчахнулися з таким гуркотом, наче їх намагались вибити бойовим заклинанням, і в кімнату увірвалася група людей у темній формі Слідчого відомства.

Що… що відбувається?! Що вони взагалі роблять у будинку магістра, здатного стерти їх з лиця землі? Це ж скандал… Може спалахнути справжня війна. Між магістрами й помічниками влади.

Очолював їх високий, худорлявий чоловік із пронизливими очима й обличчям, ніби висіченим із каменю, — голова відомства Яшар Бродов. Він зробив кілька кроків уперед і гучно, з очевидним задоволенням, вимовив:

— Магістр Райан Дрес Ріан, ви заарештовані за звинуваченням у вбивстві. Ви маєте право мовчати й право на захисника.

За… вбивство?! Не може бути!

У кімнаті на мить запанувала гнітюча, неприродна тиша. Я відчула, як щось усередині обірвалося. Різко й боляче. Щойно було тепло, затишно, надзвичайно близько — а тепер переді мною стояв зовсім інший чоловік. Холодний, зосереджений, непроникний.

І найстрашніше… його ще й могли звинуватити у стосунках з адепткою. Між нами не було жодного статусу, але… я в спальні свого ректора! Дивно, що вони взагалі не звернули на мене уваги.

Райан мовчки дивився на голову Слідчого відомства. В його очах промайнула тінь, але вираз обличчя залишався спокійним, навіть трохи зверхнім.

— Що за нісенітниця, Бродове? — спокійно, майже байдуже спитав він. — Знову ваші відомчі ігри?

Бродов лише холодно посміхнувся, ледь піднявши кутики губ, але в очах у нього плескалася відверта, мстива радість.

— У нас є неспростовні докази, магістр Райан. Вам доведеться пройти з нами.

І, не сказавши більше жодного слова, він зробив крок назустріч людям Бродова. Ті одразу ж його оточили, готові до будь-якого опору. Хоча здавалося, що магістр і не збирався чинити спротив.

Він вийшов настільки спокійно, що я мимоволі засумнівалась — а чи не знав він про все це заздалегідь?

Коли вони зникли за дверима, ті гучно грюкнули, залишаючи мене одну в порожній кімнаті з паперами, які я все ще міцно стискала в руках, із серцем, що шалено калатало, й абсолютно порожньою головою.

Я ще довго сиділа нерухомо, намагаючись зібрати в одне ціле те, що щойно сталося. Поцілунок. Арешт. Звинувачення у вбивстві…