Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Денис (24.01)

Вечір: 

Я щойно вийшов із спортзалу, коли телефон завібрував у кишені. Подивився — повідомлення від Арсена. Без привітання, без слів. Лише скрін з новинного пабліку:

"На зупинці біля школи сталася ДТП. Автобус врізався у стовп. Є постраждалі."

Я навіть не встиг дочитати, як уже біг. Ноги самі несли назад до школи. Серце билося, як тоді, коли я вперше побачив її заплакані очі. Я не молився — я наказував небу, щоб вона була ціла. Бо якщо з нею щось…

Занадто багато людей біля зупинки. Поліція. Швидка. Я проштовхувався крізь натовп, як скажений. Побачив автобус — розтрощене лобове скло, вікна — з вибухом назовні, уламки — скрізь.

— ДЕ ВОНА?! — не пам’ятаю, коли почав кричати. — ВІКА! ДЕ МОЯ ДІВЧИНА?!

Мене хтось зупинив. Медик. Хтось щось казав про "реанімацію", "швидку", "непритомна, але серцебиття є".

Я не слухав. Тільки встиг вхопити за рукав парамедика:

— Вона... вагітна. Дванадцять тижнів. Ви... ви перевіряли?.. — Я задихався. Мені не вистачало повітря. — Вона вагітна...

— Ми знаємо, — відповів хтось. — Веземо в обласну. Давай, пацане, сідай поруч, тільки без істерик.

Я сів у ту чортову машину, тримаючись за її зап’ястя. Холодне. Надто холодне. Але пульс був.

Вона мовчала. Вперше за весь час — повна тиша з її боку. Навіть її дихання — ледве чутне.

Я дивився на її живіт. Невидимий. Плоский.

Але я знав — там життя. Там наш малюк.

І я не дозволю цьому світові відібрати в мене ні її, ні його.

Хочеш, щоб далі була сцена в лікарні, коли він чекає, поки її обстежать? Можу додати тривожне очікування, згадки про її голос, про той день, про страх — і як йому приносять перші новини.

Віка ( до того як Денис почую про аварію)(24.01) 

Вечір: 

Мені стало різко зле. Світ почав обертатися — ніби хтось узяв автобус і крутнув його, як карусель. Перед очима — темні плями. У вухах — гул.

Я обхопила живіт. В голові блискавкою: "Малюк. Що з ним?"

— Віка! — хтось закричав, але я вже не бачила облич. Лише відчувала, як моє тіло втрачає вагу. Стає легким, як повітря.

Іі— темрява.

---

Я прокинулась від запаху — лікарні. Щось різке, стерильне. Очі відкрилися повільно, наче я пливла крізь туман. Наді мною — білий пластик стелі та обличчя медсестри в масці.

— Прокинулась, слава Богу, — сказала вона з полегшенням. — Все добре, дитино. Ми вже майже в лікарні.

— М-малюк… — видихнула я, торкаючись живота. — Він…

— Тихо. Не хвилюйся. Ми зробимо УЗД. Все дізнаємось.

Сльози бризнули самі. Я не могла говорити, просто дивилась у білу стелю, хапаючись за ковдру пальцями.

---

Вечір ( Денис дізнався й приїхав): 

Через двадцять хвилин я лежала вже в лікарняному ліжку, коли двері різко відчинилися.

— Де вона?! — гримнув знайомий голос. І от він — Денис.

Він був блідий, як стіна. Очі червоні. Волосся скуйовджене. Він підійшов до ліжка, не дихаючи, як ніби боявся, що я розчинюсь, якщо скаже щось не так.

— Ти… жива? — прошепотів.

Я кивнула. А потім побачила — він тремтить.

— Я… як я дізнався? Та в мене телефон в руках упав, коли Анжела написала, що ти в реанімації! Я нісся сюди як дурень. Віко… — він затиснув пальцями перенісся, — якщо з вами щось було б…

— Денис… я ж тут. І, здається… — я поклала його руку на свій живіт. — Він теж.

Він подивився мені в очі. Й уперше за довгий час — замовк. Прямо в очі. Без жартів. Без ревнощів. Без куражу.

— Більше ніяких автобусів. Я тебе сам носитиму. Хоч на спині. Хоч в зубах, якщо треба, — шепотів він, притискаючись лобом до мого.

Я усміхнулась крізь сльози.
— А я вже звикла, що мій хлопець божевільний.

— Ні. Просто закоханий.