Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (24.01)

Після останнього уроку я збиралась йти до виходу, коли він схопив мене за руку біля роздягальні.
— І куди ти зібралась, маленька провокаторко? — його голос був тихим, але в ньому звучала небезпечна ніжність.

— Додому. Ти ж дозволиш мені хоч іноді жити звичайним життям? — відповіла, дивлячись прямо в його очі.

— Ні. Не після сьогоднішнього, Віко.

І перш ніж я встигла щось сказати, він затягнув мене у хлопчачий туалет.
Двері — клац. Засувка — клац.

— Денис… — лише прошепотіла я, але він уже був впритул. Його рука опинилась на моїй шиї, пальці — на поясі, губи — на моїх.

Ми цілувалися, ніби світ мав згоріти завтра. Його дотики були жадібні, губи — гарячі, рухи — рвані, шалені. Я відчувала, як у його тілі пульсує все накопичене за день. Він підняв мене, посадив на умивальник, і між нами не лишилось повітря.

— Ти доводиш мене, — прошепотів він, покусуючи мій нижній бік губи. — Це ненормально. Я не можу тебе ні з ким ділити. Навіть із твоїм диханням.

— А я ніколи й не збиралась належати комусь іншому, — відповіла я хрипло.

Ще один поцілунок. Довгий. Вологий. Зі стогоном у грудях.

Та я вчасно зупинилась. Вийшла, поправила волосся й швидко пішла до автобусної зупинки. Серце билося десь у горлі.

Сіла біля вікна, витягла навушники, відкрила повідомлення від Анжели — і раптом...

РІЗКИЙ ГУДОК.
СКРИГІТ ГАЛЬМ.
УДАР.
ТІЛО — ВБІК.

У вухах свистіло, в очах — темно. Гул. Хтось кричав. Хтось плакав. Хтось кликав маму.

Я торкнулась свого живота.
— Маленький... будь ласка, тільки не ти...

І останнє, що я почула, перш ніж все потонуло в шумі — свій власний подих. Рваний. Панічний. Живий.