Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

Обличчя жовнірів посвітлішали. Мораль відчутно зросла.

— Ці сходи, — твердим голосом продовжив Скеллен, — єдина дорога до виходу. Ми почекаємо тут. Побачимо, хто спробує ними вийти.

Згори пролунав страшенний гуркіт, зі стелі з відчутним шерехом посипалася штукатурка. Засмерділо сіркою й гаром.

— Темнувато тут! — крикнув Пугач, голосно й сміливо, аби додати духу своєму війську. — Хутенько запаліть-но, що тільки зумієте! Смолоскипи, скіпки! Мусимо добре бачити, хто з’явиться на тих сходах! Наповніть якимось паливом ті залізні коші!

— Яким паливом, пане?

Скеллен без слів показав яким.

— Картинами? — з недовірою запитав жовнір. — Живописом?

— Еге ж, — пирхнув Пугач. — Чого ви так дивитеся? Мистецтво вмерло!

На тріски пішли рами, на клоччя — картини. Добре висушене дерево й просякнуте оліями рядно зайнялися миттєво, ожили ясним полум’ям.

Бореас Мун дивився. Він уже точно вирішив, що робити.

* * *

Гримнуло, блиснуло, колона, за яку чи не в останню мить він устиг відскочити, розпалася. Фуст її зламався, оздоблений акантом капітель гепнув на підлогу, розбиваючи теракотову мозаїку. У їхній бік із сичанням полетіла куляста блискавка. Йеннефер відбила її, викрикуючи закляття та жестикулюючи.

Вільгефорц ішов у їхній бік, плащ його тріпотів за спиною, наче драконові крила.

— Щодо Йеннефер я не дивуюся, — говорив він, ідучи. — Вона жінка, а тому істота еволюційно нижча, та, якою править гормональна буря. Але ж ти, Ґеральте, ти ж не тільки чоловік розсудливий за натурою, ти ж іще й мутант, непіддатний емоціям.

Він махнув рукою. Гримнуло, блиснуло. Блискавка відбилася від щита, що його вичарувала Йеннефер.

— І попри свою розсудливість, — промовляв далі Вільгефорц, переливаючи вогонь із долоні в долоню, — в одній справі ти виказуєш дурнувату й дивовижну послідовність: ти незмінно прагнеш гребти проти течії та сцяти проти вітру. І це мусило скінчитися погано. Знай, що сьогодні в замку Стигга ти висцявся проти урагану.

* * *

Десь на нижніх рівнях кипіла битва, хтось жахливо кричав, репетував, вив від болю. Щось там горіло, Цірі відчувала дим і сморід гару, відчувала дихання теплого повітря.

Щось гепнуло з такою силою, що аж затрусилися колони, що підпирали стелю, а зі стін посипалася замазка.

Цірі обережно визирнула з-за рогу. Коридор був порожнім. Пішла вона ним тихо й швидко, маючи праворуч і ліворуч ряди поставлених у ніші скульптур. Уже бачила колись ті скульптури.

У снах.

Вийшла з коридору. І впакувалася просто в чоловіка зі списом. Відскочила, готова до сальто та уників. І тоді зорієнтувалася, що то не чоловік, а сива, худа й згорблена жінка. І що то не спис, а мітла.

— Десь тут, — відкашлялася Цірі, — ув’язнена чародійка з чорним волоссям. Де?

Жінка з мітлою довго мовчала, ворушачи губами, наче щось жуючи.

— А мені звідки знати, голубонько? — промимрила нарешті. — Я тута тілько прибираюся. Ніц іншого, тілько прибираюся після них та прибираюся, — повторила, не дивлячись на Цірі. — А вони нічого, тільки все бруднять. Глянь сама, голубонько.

Цірі глянула. На підлозі видно було зигзагову, розмазану смугу крові. Смуга тягнулася кілька кроків і закінчувалася біля скорченого під стіною трупа. Далі лежали ще два трупи: один згорнутий у клубок, другий майже непристойно розкинутий. Обіч них лежали арбалети.

— Тілько бруднять. — Жінка взяла відро й шмаття, стала навколішки, заходилася витирати. — Тілько бруд, нічого іншого, тілько бруд, завжди бруд. А ти прибирайся й прибирайся. Чи буде колись тому кінець?

— Ні, — сказала глухо Цірі. — Ніколи. Такий уже цей світ.

Жінка перестала витирати. Але голови не підвела.

— Я прибираю, — сказала. — Нічого більше. Але тобі, голубонько, скажу, що тре’ тобі прямо, а тоді наліво.

— Дякую.

Жінка опустила голову ще нижче й відновила витирання.

* * *

Вона була сама. Сама й заблукана в плутанині коридорів.

— Пані Йенееефееер!

Досі вона зберігала тишу, боячись накликати собі на шию людей Вільгефорца. Але тепер…

— Йеенееефееер!

Здалося їй, що вона щось почула. Так, напевне!

Забігла на галерею, а звідти — до більшого залу, поміж стрункими колонами. До її носа знову долетів запах паленого.

Бонгарт, наче дух, випірнув із ніші й вдарив її кулаком в обличчя. Вона заточилася, а він скочив на неї, наче яструб, схопив за горло, припер передпліччям до муру. Цірі глянула в його риб’ячі очі й відчула, як серце її з’їжджає вниз, до черева.

— Я б тебе не знайшов, якби ти не волала, — прогарчав він. — Але ж ти волала, до того ж тужливо! То ти за мною так тужила, кохана?

Усе ще придавлюючи її до муру, він стромив долоню їй у волосся на карку. Цірі зашарпала головою. Мисливець за нагородами вишкірився. Проїхався долонею по її плечу, стиснув груди, брутально хапнув за пах. Потім відпустив її, пхнув так, що вона аж осунулася під стіну.

І кинув їй під ноги меч. Її Ластівку. А вона миттєво зрозуміла, чого він хоче.

— Я волів би на арені, — процідив він. — Як коронація, як фінал багатьох пречудових вистав. Відьмачка проти Лео Бонгарта! Ех, платили б люди, аби щось таке побачити! Ну ж бо! Піднімай залізо та діставай його з ящірки!

Вона послухалася. Але не витягнула клинка з піхов, тільки перекинула ремінь через спину так, аби руків’я було під рукою.

Бонгарт відступив на крок.

— Думав я, — сказав, — що вистачить мені, якщо втішу очі видом того, що готує для тебе Вільгефорц. Я помилявся. Я мушу відчути, як твоє життя стікає моїм клинком. Срати я хотів на чари та чарівників, на призначення, на провіщення, на долю світу, срати я хотів на старшу й молодшу кров. Що значать для мене всі ті віщування й чари? Що мені з них прийде? Нічого! Нічого не можна порівняти з приємністю…

Він обірвав себе. Вона бачила, як стиснув губи, як зловороже блиснули його очі.

— Я випущу тобі кров із вен, відьмачко, — засичав він. — А потім, доки ти не вистигнеш, відсвяткуємо зашлюбини. Ти моя. І помреш моєю. Витягай зброю.

Почулося далеке гримотіння, замок затрясся.

— Вільгефорц, — пояснив із кам’яним обличчям Бонгарт, — перетворює там на м’язгу твоїх відьмацьких рятівників. Ну ж бо, дівчино, діставай меча.

«Утікати, — подумала вона, аж скручуючись від страху, — тікати в інші місця, в інші часи, аби подалі від нього, аби подалі». Відчувала сором: як же так, утікати? Залишити на їхню ласку Ґеральта та Йеннефер? Але розум підказував: мертва я їм аж ніяк не допоможу…

Вона зосередилася, притискаючи кулака до скроні. Бонгарт миттю зрозумів, що може статися, кинувся