Читати книгу - "Сильмариліон"

його Елрос обрав життя між людей. Винятково завдяки цьому братству в людей було влито кров Первородних і дещицю божественного духу, який існував іще до Арди, позаяк Елронд і Елрос були синами Елвінґ, доньки Діора, сина Лутіен, дитини Тінґола та Меліан; а батько їхній Еаренділ був сином Ідріль Келебріндаль, доньки Турґона з Ґондоліна.

А от самого Морґота валари викинули крізь Двері Ночі поза Стіни Світу, в Предвічну Порожнечу; і на стінах тих приставлено невсипущу сторожу, й Еаренділ вартує небесну твердиню. І все-таки брехня, яку Мелкор, могутній і проклятий, Морґот Бауґлір, Сила Страху та Ненависті, посіяв у серцях ельфів і людей виявилася зерном невмирущим та незнищенним. Час од часу вона проростатиме заново і породить чорні плоди навіть в останні дні.

Так завершується СИЛЬМАРИЛІОН. Якщо високе та прекрасне перетворилося на темряву і загибель, значить, такою споконвіку була судьба Арди Знівеченої; і якщо має статися зміна, а Знівечення судилося зцілити, то Манве та Варді це відомо достеменно. Проте вони не відкрили цього й не оголосили у присудах Мандоса.

АКАЛЛАБЕТ

АКАЛЛАБЕТ

ПОВАЛЕННЯ НУМЕНОРУ

Елдари розповідають, що люди прийшли на світ у дні Тіні Морґота і хутко йому скорилися, бо він розіслав поміж ними своїх емісарів, і люди, дослухавшись до його лихих та підступних слів, поклонялися Темряві й водночас боялися її. Проте були й такі, котрі відвернулися від зла, полишили родинні землі та подались у мандри на захід, бо до них дійшли чутки, начебто на Заході є світло, якого не здатна затьмарити Тінь. Слуги Морґота переслідували їх люто, тож дороги тих людей були довгі й тернисті. І все ж, урешті-решт, вони добулися-таки до краю, що виходив до Моря, і вступили у Белеріанд у дні Війни за Коштовності. Едайнами нарекли тих людей синдарською мовою; і вони стали друзями та союзниками елдарів, і у війні проти Морґота здійснили величні та звитяжні подвиги.

Від них по батьковій лінії походив Осяйний Еаренділ, і у «Баладі про Еаренділа» розповідається, як нарешті, коли до цілковитої перемоги Морґота був один крок, він збудував човен Вінґілот, що його люди назвали Ротінзил, і, невтомно шукаючи шляху до Валінору, вирушив у подорож незвіданими морями. Він-бо прагнув заступитися перед Силами за Два Роди, щоби валари змилостивилися над ними й подали їм допомогу в найбільшій скруті. І по довгих трудах, здолавши чимало небезпек, він таки досяг свого: з Валінору виступило воїнство Володарів Заходу; і за це ельфи та люди величають його Еаренділом Благословенним. Одначе він уже ніколи не повернувся у краї, які так любив.

Під час Великої Битви, коли було остаточно подолано Морґота і знищено Танґородрім, едайни, єдині з роду людей, боролися на боці валарів, тоді як безліч інших воювала за Морґота. Після перемоги Володарів Заходу ті з лихолюдців, котрих оминула смерть, знов утекли на схід, де й досі цілинними землями мандрувало чимало їхніх одноплемінників, диких і непокірних, які не дослухалися ні до валарських, ані до Морґотових закликів. Тож ті лихолюдці припхалися до них, і кинули на них тінь страху, і були настановлені на царювання. Тоді валари на певний час одвернулися від людей Середзем’я, котрі не прислухалися до їхніх закликів і обрали собі повелителями друзів Морґота. І люди ті жили в темряві, й докучали їм лихі істоти, що їх сотворив Морґот у дні його правління: демони, дракони, потворні звірі та нечисті орки — жалюгідні подоби Дітей Ілуватара. Гірка доля випала людям.

Але Манве вигнав Морґота і замкнув його поза Світом, у Зовнішній Порожнечі, тож сам він, реальний і видимий, не може вернутись у Світ, доки триває правління Володарів Заходу. Та все ж насіння, яке він посіяв, проросло й пускало паростки і, коли траплялись охочі його доглядати, давало лихі плоди. Бо Морґотова воля, нікуди не зникнувши, правувала його слугами, змушуючи їх перешкоджати здійсненню волі валарів і знищувати підвладних їй. Це Володарі Заходу розуміли прекрасно. Тому, викинувши Морґота, зібралися на раду, щоби вирішити долю грядущих віків. Елдарів вони закликали повернутися на Захід, і ті, хто прислухався до закликів, оселилися на Острові Ерессеа; і є в тому краю гавань, названа Аваллоне — найближча з усіх міст до Валінору, а вежа Аваллоне — то найперше, що бачить мореплавець, коли після безмежжя Моря нарешті наближається до Невмирущих Земель. Отцям Людей із трьох вірних домів також дісталася багата винагорода. До них зійшов Еонве й навчав їх; і дано їм було мудрість, і силу, й життя, триваліше, ніж будь-кому іншому зі смертного народу. І ще для мешкання едайнів створено було землю, окрему від Середзем’я та Валінору, відмежовану від них широким морем; але все-таки ближчу до Валінору. Оссе підійняв її з глибин Великої Води, Ауле облаштував, а Яванна збагатила; елдари ж принесли туди з Тол-Ерессеа квіти і водограї. Землю ту валари нарекли Андором, Дарованим Краєм; і на Заході ясно засяяла Зоря Еаренділа — на знак, що все вже готове, і як провідна зірка через море. І люди зачудувались, угледівши той срібний пломінь на путях Сонця.

Тоді едайни вирушили у плавання глибокими морями слідом за Зорею; і валари на багато днів утихомирили море, пославши сонячне світло та сприятливий вітер, так що води перед очима едайнів блищали, мовби хвилясте скло, й піна летіла, наче сніг, із-під носів їхніх човнів. Але Ротінзил сяяв так ясно, що навіть уранці люди бачили, як він мерехтить на Заході, а безхмарної ночі він сяяв сам, бо жодна зірка не могла зрівнятися з ним. І, прямуючи до нього, едайни, зрештою, перепливли морські простори й побачили вдалині вготовану їм землю — Андор, Дарований Край, — що мерехтіла в золотій імлі. Тоді вони зійшли на ті терени і потрапили у країну прегарну та плодоносну, й утішились. Едайни нарекли ту землю Еленна, що означає Зоряні Палати, а ще — Анадуне, що означає Вестернес, Нуменор — високоелдарською мовою.

Так було засновано той народ, який сіроельфійською говіркою зветься дунедайни — нуменорці, Королі Людей. Але й вони не уникли судьби, яку приготував Ілуватар цілому людському роду — смерті; вони однаково були смертними, хоча жили довго й, поки на них не впала тінь, не знали хвороб. Отож, нуменорці стали мудрими та славетними, й у всьому більше нагадували Первородних, аніж решту людських родів; а ще були дуже рославими, вищими навіть за найвищих синів Середзем’я, і світло їхніх очей скидалося на сяйво ясних зір. Однак цей народ повільно заселяв землю, бо