Читати книгу - "Сильмариліон"

Колись головне місто і гавань Нуменору було на його західному узбережжі й називалось Андуніе, тому що з нього видно було захід сонця. А в центрі краю стояла висока та крута гора, звана Менелтарма, Опора Небес, на якій було підвищення з відкритим святилищем Еру Ілуватарові, й не було в землі нуменорців іншого храму чи святині. Біля підніжжя гори звели усипальниці Королів, а впритул до неї стояв Арменелос — найпрекрасніше з міст із вежею та цитаделлю, яку спорудив Елрос, син Еаренділа, котрого валари призначили першим Королем Дунедайнів.

Так-от, Елрос і брат його Елронд походили з Трьох Домів Едайнів, але й частково — від елдарів і маярів, бо праматерями їхніми були Ідріль із Ґондоліна та Лутіен, донька Меліан. Валарам насправді не вільно було забрати назад дар смерті, що його дав людям Ілуватар, але щодо напівельфів, то Ілуватар передав їм право вирішувати; і вони постановили дозволити синам Еаренділа самим вершити свою судьбу. Елронд вибрав зостатися між елдарів, і йому було даровано життя Первородних. Однак Елросові, який побажав стати королем людей, усе-таки було відведено довгий вік, багатократно помножений порівняно з віком людей Середзем’я; і цілий його рід, королі та володарі з вельможного дому, жили дуже довго навіть за нуменорськими мірками. Елрос же прожив п’ять сотень, а нуменорцями правував чотири сотні та ще десять літ.

Отак минали роки, і якщо Середзем’я зробило крок назад, світло та мудрість там занепали, то дунедайни мешкали під захистом валарів, у дружбі з елдарами, відтак розвинулись і духом, і тілом. Адже, хоча цей народ і послуговувався ще власною говіркою, його королі та вельможі знали й розмовляли також і ельфійською мовою, якої навчились у час союзництва, і спілкувалися нею з елдарами з Ерессеа чи з західних областей Середзем’я. А хранителі премудрості опанували ще й високоелдарську мову Благословенного Краю, якою збереглося чимало оповідей і пісень од початку світу; вони створювали документи, скрижалі та книги, де записували багато мудрих і дивовижних речей, що існували в час розквіту їхнього королівства, про який нині забуто. Тому і повелося так, що, крім імен власною мовою, всі володарі нуменорців прибирали також елдарські наймення і давали їх усім містам та прегарним місцинам, заснованим у Нуменорі та на узбережжях Поближніх Земель.

Дунедайни набули неабиякої вправності в ремеслах, так що якби тільки задумали це вчинити, то могли би заввиграшки перевершити лихих королів Середзем’я у веденні війни та виготовленні зброї; але то були мирні люди. Понад усяку майстерність плекали вони кораблебудування та морську справу, тож стали такими мореплавцями, подібних до яких ніколи вже не буде, позаяк світ утратив колишню велич. Подорожувати неозорими морями — ось що було найбільшим подвигом і пригодою в житті тих відважних мужів у чудові дні їхньої юності.

Проте Володарі Заходу заборонили їм відпливати так далеко, щоби звіддалік не виднілись узбережжя Нуменору; і тривалий час дунедайни почувалися задоволеними, хоч і не розуміли сенсу цієї заборони. За задумом Манве, вона мала вберегти нуменорців од спокуси відшукати Благословенний Край і від бажання переступити межі, встановлені для їхнього ж блага, піддавшись чарам безсмертя валарів та елдарів і земель, де все триває.

В ті дні Валінор усе ще був у видимому світі, й там Ілуватар дозволив валарам облаштувати на Землі оселю на знак пошанування тієї, що існувала би, якби на світ не впала тінь Морґота. Про це нуменорці знали чудово; й іноді, коли повітря аж бриніло прозорістю, а сонце було на сході, вони позирали за море і бачили віддалік на заході білосяйне місто на дальньому узбережжі, й величезний порт, і вежу. Бо в ту пору нуменорці мали далекосяжний зір, але навіть тоді роздивитися прекрасне видіння до снаги було тільки найбільш гострозорим із них, та й то з Менелтарми чи з якогось величного човна, що стояв так далеко від їхнього західного берега, як тільки їм дозволялося запливати. Адже дунедайни не наважувалися порушувати Заборони Володарів Заходу. Проте нуменорські мудреці знали, що та земля насправді — то не Благословенний Край Валінору, а Аваллоне — елдарська гавань на Ерессеа, найсхідніша з Невмирущих Земель. Звідти іноді ще припливали до Нуменору Первородні на човнах без весел, і нагадували ті човни білих птахів, які линули від заходу сонця. Чимало дарунків привезли вони Нуменору: співочих пташок, духмяні квіти і дуже цінні трави. А ще вони привезли сіянець Келеборна, Білого Дерева, яке росло посеред Ерессеа та було паростком Ґалатіліона, Дерева Туни, подоби Телперіона, що його дала елдарам Яванна у Благословенному Краї. І саджанець той у дворах Короля в Арменелосі виріс та зацвів, і назвали його Німлотом, і квіти його розпускались увечері, п’янким ароматом напоюючи нічну сутінь.

Траплялося так, що, зважаючи на Заборону Валарів, дунедайни, подорожуючи морем, запливали щоразу далі на схід, а не на захід, од темряви Півночі до жару Півдня, і ще далі — аж до Приземної Тьми. Вони запливали навіть у внутрішні моря, обпливши довкола Середзем’я, і мигцем поглянули з високих корабельних носів на Ранкові Брами на Сході. А часом дунедайни досягали берегів Великих Земель, і, зглянувшись на покинутий світ Середзем’я, Володарі Нуменору знов, у час Занепаду Людей, висадилися на західних берегах, і ніхто не посмів завадити їм. Більшість людей тієї епохи, потрапивши під владу Тіні, стала слабкою та боязливою. Тож по приході нуменорці навчили їх багатьох речей. Хліб і вино привезли вони й наставляли людей, як сіяти насіння та молоти зерно, як вирубувати ліс і надавати бажаної форми камінню, як довести до ладу — наскільки це можливо у краю скороминущості й безталання — їхнє життя.

Тоді люди Середзем’я втішилися; ліси, в яких годі було знайти притулок, на західних узбережжях подекуди відступили, і люди скинули із себе ярмо Морґотових нащадків, і позбулися страху перед пітьмою. Вони шанували рославих Морських королів, а коли ті відпливли, нарекли їх богами в надії на їхнє повернення — в той час нуменорці надовго не затримувались у Середзем’ї та не облаштовували там власних помешкань. Вони мусили пливти на схід, хоча серця їхні завжди поривалися на захід.

З роками це прагнення ставало просто непереборним, нуменорці нестримно хотіли потрапити в невмируще місто, що його вони бачили звіддаля; в них розпалилося бажання жити вічно, уникнути смерті й завершення насолоди. І що більшу владу та пишноту вони здобували, то сильнішим ставав їхній неспокій. Хоча