Читати книгу - "Сильмариліон"

ось прибув у сяйві білого полум’я Еаренділ, і довкруж Вінґілота зібралось усе велике небесне птаство, капітаном якого став Торондор. І повітряна битва тривала цілісінький день і сповнену сумнівами ніч. Перед сходом сонця Еаренділ убив Анкалаґона Чорного, наймогутнішого з-поміж драконів, і скинув його з неба, і той упав на вежі Танґородріму, і вони розлетілися вдрузки. Потому зійшло сонце, і валарське воїнство тріумфувало, і майже всіх драконів було знищено, а всі підземні темниці зруйновано та зірвано з них перекриття, і переможці зійшли в земні глибини. І тоді Морґот нарешті опинився у безвиході й навіть утратив мужність. Він утік у найглибшу свою копальню, вимолюючи перемир’я та прощення, однак його звалили з ніг і пожбурили долілиць. Потому скували Анґаінором — ланцюгом, який він уже колись носив, — а залізну корону переробили на нашийник і закували голову його між колін. Ті ж два Сильмарили, які до того часу були в Морґота, видерли з корони, і вони світилися попід небом чистим сяйвом. Еонве взяв їх і пильно стеріг.

Отак було покладено кінець владі Анґбанда на Півночі, а зловісне володіння перестало існувати; і з глибинних тюрем юрми рабів, котрі вже й не сподівалися такого, повиходили на денне світло і поглянули на світ, що зазнав зміни. Шал супротивників був такий нестримний, що північні області західного світу відкололись, і крізь глибоченні тріщини з ревом прорвалося море, зчинивши повсюдний безлад і нечуваний гамір; ріки зникли або ж знайшли собі інші русла, долини вивищились, а пагорби запались, і Сіріону не стало.

Тоді Еонве як оповісник Старшого Короля закликав ельфів Белеріанду покинути Середзем’я. Проте Маезрос і Маґлор не хотіли навіть чути про це і приготувалися, хоча тепер уже без запалу та з відразою, до відчайдушної спроби виконати обітницю, адже вони, якби їх намагалися перепинити, вступили б у битву за Сильмарили навіть зі звитяжним воїнством Валінору, навіть якби їм довелося тільки вдвох протистояти цілому світу. Тож брати передали Еонве послання, наказуючи віддати їм ті коштовності, які в давнину створив батько їхній Феанор і які Морґот викрав у них.

Однак Еонве відповів, що права володіти творінням батька, належного колись синам Феанора, вони тепер позбавлені через їхні численні та безжальні вчинки, через засліпленість обітницею, а головно ж — через убивство Діора і напад на Гавані. Світло Сильмарилів вирушить на Захід, звідки і прийшло напочатку; і Маезрос та Маґлор мусять повернутися до Валінору і дочекатися присуду валарів, бо тільки за їхньою постановою Еонве віддасть Коштовності з-під своєї опіки. Тоді Маґлор щиро забажав упокоритися, бо серце його переповнювала печаль, і він мовив:

— В обітниці не сказано, що нам не вільно перечікувати, і може трапитися так, що у Валінорі все простять і забудуть і ми спокійно повернемо свої права.

Та Маезрос відповів: якщо вони повернуться до Аману й таки не діждуться ласки валарів, то обітниця їхня нікуди не зникне, проте сповнити її буде неможливо. Він сказав:

— Хто оповість, яка жахлива судьба спіткає нас, якщо ми ослухаємося Сил на їхній же землі чи спробуємо знову порушити спокій священного краю?

Однак Маґлор усе ще вагався, кажучи:

— Якщо самі Манве та Варда заперечують проти здійснення обітниці, свідками якої ми їх прикликали, то хіба вона не знецінилась?

І Маезрос відказав:

— Як же голоси наші долинуть до Ілуватара поза Кола Світу? Ми ж бо, шаленці, присягались Ілуватаром і накликали на себе Вічну Темряву, якщо не дотримаємо слова. Хто звільнить нас?

— Коли ніхто не може нас звільнити, — мовив Маґлор, — тоді, воістину, Вічної Темряви нам не уникнути, чи то ми додержимо обітниці, чи зламаємо її; та меншим лихом буде, якщо ми її зламаємо.

І все ж він піддався волі Маезроса, і разом вони радилися, як їм захопити Сильмарили. Брати замаскувалися, поночі ввійшли в табір Еонве й підкралися до того місця, де зберігалися під охороною Сильмарили, а тоді вбили сторожу і схопили Коштовності. Потому проти них повстав цілий табір, і ельфи приготувалися померти, захищаючи себе до останнього. Та Еонве не дозволив убити синів Феанора, і вони, відступивши без бою, втекли дуже далеко. Кожен узяв із собою по Сильмарилу, бо вони казали:

— Позаяк один камінь утрачено й залишилося тільки два, і нас із братів зосталося тільки двоє, то, вочевидь, доля вирішила так, аби ми поділилися батьковими родинними реліквіями.

Проте коштовність обпалила руку Маезроса, спричинивши нестерпний біль; і він збагнув, що трапилося так, як мовив Еонве: він позбувся права володіти нею, а обітниця виявилася марною. Тож, потерпаючи від страждання й відчаю, Маезрос кинувся в розверзту прірву, наповнену вогнем, і там згинув; а Сильмарил, що його він тримав, канув у надра Землі.

Про Маґлора ж розповідають, начеб і він не зніс болю, яким карав його Сильмарил, і, врешті-решт, пожбурив камінь у Море й відтоді довіку бродив берегами, зболено та жалісливо співаючи над хвилями. Адже Маґлор був майстерним співаком давнини і поступався хіба що Даеронові з Доріату; проте до ельфійського народу він ніколи й не приставав. Отак і трапилося, що Сильмарили нарешті упокоїлись: один — у небеснім повітрі, один — у вогні серця світу, один — у водних глибинах.

На той час на берегах Західного Моря було розпочато велике кораблебудування; звідтіля на численних кораблях елдари відпливали на Захід, аби ніколи вже не вертатись у землі плачу та війни. Повернулись і ваньяри під білими знаменами, тріумфально прибувши до Валінору. Проте радість звитяги применшувало те, що вони не принесли із собою Сильмарилів з корони Морґота і знали, що Коштовності ці не вдасться розшукати і знову зібрати разом, бо для того треба було би знищити світ і створити його знову.

Коли ваньяри прибули на Захід, ельфи Белеріанду мешкали на Тол-Ерессеа, Самотньому Острові, з якого видно було і захід, і схід, і звідти вони могли навіть дістатися до Валінору. Вони знову здобули любов Манве та прощення валарів, і телери пробачили їм давнє горе, і прокляття розвіялося.

Та не всі елдаліе хотіли покидати Поближні Землі, де вони довго страждали й довго жили; і декотрі на довгі віки затримались у Середзем’ї. Були серед них Кірдан Корабельник і Келеборн із Доріату з дружиною своєю Ґаладріель, єдиною позосталою з тих, котрі провадили вигнанців-нолдорів до Белеріанду. Мешкав у Середзем’ї також і Ґіл-ґалад, Верховний Король, а з ним і Елронд Напівельф, який, за наданим йому правом, обрав пристати до елдарів; брат же