Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

На закінчення можемо сказати: хоч під час війни, званої тепер Тридцятилітньою, подекуди спалахували різанина куди страшніша, ніж оця, на осторогу майбутнім поколінням увічнена не одним майстерним пензлем, та, мабуть, більш ніде на такому невеличкому просторі не лягло зразу стільки трупів, так розкішно прибраних, — хай навіть коштовності з них позривали, — як 20 травня 1631 року в магдебурзькому соборі.

Місто Магдебург, багате й поважне, було споруджене капітально: будинки здебільшого муровані; навіть дерев’яні, за приписом магістрату, були розгороджені між собою стінками завтовшки в цілу цеглину. Тому лише за чотири дні вогонь спромігся пожерти все місто до останньої халупи, окрім повного трупів собору. Можна було сказати: «Був Магдебург — і нема його».

Всі ті чотири дні й ночі солдати Тіллі перегрібали пожарища, шукаючи здобичі. Що знайшли цінного — забрали. Що знайшли живого — замордували. З тридцяти тисяч магдебуржців уціліла жменька. Кажуть, ніби Вальдштейн, який тоді жив у Ічині, так розгнівався, почувши про цей погром, аж пожбурив у свого камердинера срібним дзвіночком. Історики й досі гадають, що, власне, було причиною цього безглуздого жеста. Декотрі припускають, ніби герцог заздрив Тіллі. Інші — буцімто його обурила підлість шведського короля, який не допоміг союзному містові, що присягло йому на вірність, і спокійно дивився здалеку, як воно гине. Але ми, обізнані з пригодами Петра Куканя, знаємо: правда зовсім інакша. Що було гідного заздрості в тому, що Тіллі спромігся вбити тридцять тисяч мирних жителів та обернути на попіл одне з найпрекрасніших міст тодішньої Європи? Пусте! Єдина розгадка ось у чому: той, хто пожбурив дзвіночком у камердинера, був не Вальдштейн, а знов же його двійник, який після меммінгенської інтермедії лишився на службі в герцога й дедалі глибше та поважніше переймався цією найбільшою артистичною роллю свого життя, аж поки засвоїв не тільки герцогові звички, не тільки його спосіб мислення, але і його хвороби, насамперед сифіліс, що протікав у двійника бурхливо.

Справжній Вальдштейн жив тоді інкогніто у Відні й наставляв вуха на все, що де цвірінькне. З того, що цісар того ж таки року попросив його знову стати на чолі католицького війська і що Вальдштейн, милостиво вислухавши прохання свого монарха, знову набув могутності, якою не тішився навіть у найпрекрасніші літа свого піднесення, ми робимо висновок, що те таємне перебування у Відні не було марне.

Так, ось у чому полягає правда. Маршал Тіллі, чий життєвий шлях тоді вже доходив кінця, не тільки не запишався, здобувши Магдебург, а навпаки, був приголомшений масштабами катастрофи, в якій завинив, і пролив над знищеним містом сльозу, яку марно силкувався приховати від оточення. Мало того, він наказав відправити месу за душі жертв і припинив дальші грабунки та вбивства — хоч і запізно, а все ж припинив. Завдяки цьому жменька змучених людей, яка одного дня вибралася з іще димучих руїн ратуші й пошкутильгала кудись у безвість, кудись, — якщо таке місце досі існувало, — де не смерділо трупами в недогорілих руїнах. Завдяки цьому та жменька, веритарії, наважилась вийти з підземелля ратуші на світло боже й не привернула уваги солдатів, стомлених убивствами та грабунками. Під проводом Петра, який з них усіх зберіг найбільше сили, бо дужче звик до фізичного напруження та злигоднів і пробув у підземеллі не так довго, вони пройшли голодним маршем через села Діздорф і Барлебен, геть виплюндрувані. Аж в Амменслебені втікачам пощастило купити трохи молока, і Петр дозволив їм випити зовсім небагато, бо після такого страшного посту можна було їсти й пити лише потрошку. А коли вони сяк-так підкріпились, Петр промовив до них так:

— Гадаю, після всього разом пережитого ми не розійдемося просто так, тим більше, що всі ми бездомні жебраки, а часи тепер несприятливі для закладання нових домівок. Нас звела докупи — хоч моєї свідомої заслуги в цьому нема — ідея розуму, правди й справедливості. Це непогана ідея і, гадаю, саме нині вкрай потрібна. Колись давно в Італії я спробував був улаштувати державу справедливих, чесних громадян. Я зазнав невдачі. Може, мені пощастить утримати на світі секту справедливих ізгоїв. З ідеї справедливості випливає необхідність захищати скривджених і карати беззаконня. Покарати генерала Тіллі за знищення Магдебурга — хай це буде одним з наших найперших завдань.

— Одним із наших найперших завдань, — повторили в унісон веритарії.

— Ми живемо серед злочинців, — провадив Петр, — тож, де буде змога й стане сил, караймо їхні злочини смертю.

— Караймо їхні злочини смертю, — повторили веритарії.

— Це жорстока програма, — докинув Медард, бо не хотів лишатись осторонь, — але вона в згоді з жорстокістю цих часів, за які ми не відповідаємо. Будьмо суворі насамперед до себе й безжальні до тих, котрі схочуть завдання, які поставив нам Учитель, використати для власної вигоди.

— Для власної вигоди, — повторили веритарії.

— З ідеї правди, — знову почав Петр, — випливає необхідність говорити правду й жити по правді, що означає не брехати навіть власному сумлінню. А принцип розуму накладає на нас обов’язок боротися проти цієї війни, бо вона безглузда, а отже й нерозумна, й переслідувати тих, хто її розпалює. І це хай буде нашим завданням. Нас тільки жменька, але я сподіваюсь і вірю, що невдовзі стане більше. А коли хочемо, щоб нас було більше, стримаймо плач та скарги, бо плачем і скаргами до своїх лав нікого не принадимо. Нема нічого пустішого, ніж сумувати та бідкатись, бо навіть якби злити докупи весь сум та бідкання в світі, вони не дійдуть до бога з тої простої причини, що бога нема.

— Бога нема! — вигукнули веритарії.

— Є тільки Всеправда, — сказав Медард, бо хотів, щоб останнє слово лишилось за ним.

Під кінець літа, як уже згадано, Альбрехт фон Вальдштейн знов очолив цісарську армію. Тоді ж таки принцеса Еліза, єдина дочка овдовілого герцога Ліндебурзького Георга, колись Вальдштейнового прибічника, а тепер