Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

- То як, Дорошовичу, - звернувся до Карпа учитель Таран, - ти вже трохи із боргів вибрався?

- Та, Богу дякувати, вилізли, - повернувся Карпо до сусіди, - і навіть трохи обжилися, - зауважив, як Варвара Степанівна взяла під руку Ганну і повела її стежкою до берега. – Корову ж, може знаєте, на двох із братом купили, - показав очима на Пилипа, - свинят годуємо, лошаки підросли нівроку, кролів і голубів маємо...

- Працюєте упадно, то й маєте, хоч і не відповідно, а все ж терпимо. Домашка неоднораз і нам приносила молока, кисляку й сиру, то зрозуміли, що корова варта, і лошаків твоїх не раз бачив. Трудящий ти, Дорошовичу, чоловік, аж диву даєшся, на тебе дивлячись!

- Без млина, при таких податках, було б сутужно. Вітер, то – сила! А ви як, Кузьмо Сидоровичу? Щось рідше стали заходити цього року.

- Та ж обоє тим лікнепством завантажені! Вона сама в клубі із аматорами щодня пропадає і мене присилує. Освіту людям несем!

- Платять вам щось за це? – подивився Карпо у змарніле учителеве обличчя.

- Добре платять, особливо, як стала керувати освітою Леся Яремівна, спасибі їй. Даруй, хочу послухати, що там говорять Левко із Варварою, підійду до них ближче, - лишив він Карпа, пересівши на лавицю під хатою.

- Не вірю я їм, Варваро Степанівно, та й квит! – гарячкував Левко.

- Дозвольте і мені підсісти до вашої кумпанії? – звернувся вчитель до Хорунжої.

- Радо просимо, учителю, - обворожила вона поглядом Тарана. – Від вас у нас секретів немає. Не вірить мій співбесідник ні у світову революцію, ні у вождів та військовиків,  у нас теж сумнівається, то може, підсобите переконати, що не дарма він на пти здоров’я віддав?

- Я б із радістю, коли б сам вірив, як ви, але ж не вірю, даруйте, то як переконаю ближнього? Довго і сам був обманутим!

- Як то не вірите?! – не могла приховати Хорунжа оторопіння. – Весь світ про те говорить, надіється й вірить, змагає врешті!..

- Чиїми вустами говорить? Вустами наших вождів. В тому немає нічого дивного, адже прапор революції, піднятий у Петрограді, після жовтневого путчу опинився в їхніх руках, і тепер вони ним закривають від трудового люду своє справжнє хиже лице, обманюють революціонерів, допомагають творити терор у світі закликом до революції, даруйте за відвертість. Чим ви можете пояснити оту зливу образливих ярликів: білопогонники, опортуністи, меншовики, есери, есдеки, мусаватисти, дашнаки, жузисти, петлюрівці, буржуазні націоналісти, диверсанти, укапісти, боротьбисти, шпигуни іноземних розвідок, агенти імперіалізму, пособники капіталізму, вороги народу, а тепер ще – саботажники, шкідники, зрадники батьківщини, антирадянщики, куркулі, мракобіси?!   

- Аргументи ваші переконливі, Кузьмо Сидоровичу, але ж – „хто не з нами, той проти нас”. І все ж, заперечувати революцію і її наслідки – також крайність, - Хорунжа була вражена до глибини душі. – Ви що вважаєте, що влада у нас не радянська?

- Самі ж кажете, що з Москвою ні ми, ні інші провінції каші не зварять. А я скажу більше: централізований феодально-колоніальний соціалізм із диктатурою пролетаріату узаконюють анархію, убивають жадобу інонародів до політичних свобод, декларуючи самовизначення, насаджують своїх губернаторів-кагановичів, що не мають поняття про мораль, добропорядність і милосердя, жорстоко реанімують культ імперії і царя. Москва без тирана не жила і, видно, не спроможна буде жити до своєї кончини, бо не допускає думки про вільне об’єднання інонародів. Отож, українізація – не вихід із становища, про це слід не забувати нагадувати всім.  

Замовк Кузьма Сидорович, примовкла Варвара Степанівна, і слова не сказав Левко Коваленко, такими незаперечними були учителеві аргументи.

- Московська свобода –  це анархічна розбещеність ледачих паразитів-утриманців, що прикриваються нею для свого „живота”, - взяв Таран ініціативу в свої руки. – Вони нищили наш люд при монархії, революції, громадянщині і досі нищать висилками наших чоловіків у чужини, щоб засіяти наші землі покручами. Це столітній метод російських деспотів!

Учитель бачив порятунок для рідного народу таки в українізації, у відновленні людності, хай і в нужді, в сув’язі з тими земляками, що, бездоллями закинуті на чужини, втрачають зв’язок із батьківщиною.

- Не склалася по революції наша доля так, як поляків, прибалтійців чи фінів, хоч ми й чисельніші, а все через столітні засилля в наше середовище росіян та їхніх покручів, - додав по мовчанці Таран. – А що народ поганий, то його віками таким робили сусіди, знищуючи в зачатті кращих, свідоміших, гідніших і стійкіших! Було б дивним, якби він, народившись і вирісши в чужинському рабстві, був інакшим. Збагніть: із покоління в покоління Росія стинає наші кращі голови, лишаючи нас безголовими в Україні на рідній землі. Соловки й інші закуття півночі, неісходиму Сибір заселила й освоїла, наповнила острови аж до Порт-Артура, споловинивши від люду батьківщину. Жоден народ на землі не знає такого безоглядного знищення, жоден край - такого суцільного плюндрування! – аж брови вчителя насуплювалися, аж голос мінявся.

- Хіба ті мільйони жертв за радянську владу – не за царя і отечество насправді? Ваше шукання, Варваро Степанівно, обнадійливого в Бухаріні, Рикові, Каменєві і Зінов’єві, намагання популяризувати їх – просто ганебне! Адже смерть за російсько-імперську радянську владу огероюється, а за будь-яку іншу – паплюжиться. Ми своїх володарів віддали шаленим катам на знищення, як мовила свого часу наша великомучениця Леся Українка, в неволі ми загубили й поняття про волю і, видно, помремо її наївними ворогами, а не захисниками, - ледь не плакав Кузьма Сидорович. – Скільки ж треба було лукаво-сатанинської іудиної підлості, злого мефістофельсько-демонового духу, розбійницької каїно-диявольської віроломності, щоб знову накинути розкованим  революцією народам промосковський тюрмонародний насильницький союз і в ньому довести до паралічу й смерти і свій власний, і інші народи! – скрушно додав