Читати книгу - "Сліди на піску"

часом в американському штаті Орегон, у місті Портленді, що за сто кілометрів від Тихого океану, живе вже сорок п’ять літ із сім’єю середнього достатку громадянин США Ервін Берґман. У нього дружина бібліотекарка Леа, син і дочка; всі вони, як на американські мірки, непогано влаштовані, що дозволяє їм зрідка їздити по світу і мати в Канаді над диким озером комфортабельну дачу. Ервін нині пенсіонер, а працював електромеханіком, має руки спрацьовані, й нігті на його пальцях збиті. Сім’я англомовна, однак глава сімейства знає ще й німецьку, якої навчився у своїх прибраних батьків у Рурській області Німеччини, куди його колись загнала війна.

Ервін знає, що він не німець, що до шестилітнього віку розмовляв зі своєю мамою українською мовою, з якої не запам’ятав ні слова, проте мама втовкмачила в голову синові, що його справжнє прізвище Станіслав Іваничук, а його батько був професором Харківського університету і брав свого часу участь в експедиції на острови Північного Льодовитого океану, звідки привіз фотографію, яка й нині висить у Ервіновому кабінеті на стіні: під базальтовою кручею сидить бородатий смаглявий чоловік у чоботях, бушлаті й ватяних штанах – це батько Ервіна, ім’я якого син забув.

Нічого про свою колишню батьківщину і про свій рід не знає Ервін – він до кісток американець, якого Друга світова війна занесла з далекої й невідомої України через Німеччину в Сполучені Штати, коли йому виповнилось вісімнадцять років, а до того він був, напевне, українцем, а потім німцем. Добре пам’ята свою маму Ніну, яка померла в окупованому совєтами Берліні, затямив також безкінечну важку подорож на вантажівках із мамою, бабусею, тіткою Вірою – ту панічну втечу перед більшовиками з Харкова до Берліна: мав тоді лише шість років.

День закінчення війни застав біженців у розбомбленій столиці Німеччини, яку почали займати совєти. Віра раптом пропала (що з нею трапилось, ми вже знаємо), бабуся померла, а тяжко хвора Ніна віддала хлопчика своїм родичам Берґманам й звеліла їм чимшвидше перебиратися у британську зону Берліна, сама ж залишилася в зоні совєтській – і Станіслав-Ервін на все життя запам’ятав заплакані очі смертельно хворої матері, котрої він ніколи більше не побачив.

1956 року сім’я Берґманів емігрує до США, в Портленд. Згодом Ервін одружується з Леа, в них народжуються діти, й минуле для Станіслава Іваничука щораз то більше віддаляється, а згодом стає й зовсім непотрібним, тільки коли-не-коли діймає його цікавість, чи є в нього на світі хоч будь-яка родина?

І ось стається диво, принаймні для мене: Ервінова сусідка-українка Ярослава Атаманенко показує йому книжку, яка називається «Бо війна – війною», й зачитує йому присвяту автора Романа Іваничука професорові Михайлові Іваничукові.

Тоді й закінчився американський спокій в Ервіна Берґмана; він спонукує до пошуків слідів свого батька дочку Кару, й вона намагається з’ясувати, хто для них є автор книжки: однофамілець чи родич?

Кара пише листа до Харківського університету із запитом, чи працював у цьому навчальному закладі професор Михайло Іваничук. Їй відповідає бібліограф університетської наукової бібліотеки надзвичайно чуйна пані В. Д. Прокопова: є в бібліотеці дві книжки М. Іваничука «14 місяців на Землі Франца-Йосифа» та «Антарктида», автор книжок до 1937 року працював в університеті на посаді професора.

Крім того, вельми сумлінна пані Прокопова бере у відділі криміналістики Харківського обласного архіву докладну інформацію про Михайла Іваничука: родом він із села Пилипи Коломийського району Станіславської області, мав сестер Ольгу й Марію та брата Івана, який учителював у сусідньому селі Трач; Михайло брав участь у боях УГА, емігрував до Чехо-Словаччини, переїхав з Праги до Харкова, був заступником начальника експедиції на Землю Франца-Йосифа, потім його заарештовано й засуджено до розстрілу.

Але ж ким доводиться Михайлові автор книжки «Бо війна – війною», хоче знати Кара Хочеворст, дочка Ервіна. Вона звертається до знайомого українця в Канаді, він знаходить в «Українській літературній енциклопедії» статтю про мене, робить відбитку разом з моєю фотографією й присилає Карі. Таємниці більше не існує – я схожий на Ервіна!

Тоді Кара відчитує з веб-сторінки в Інтернеті адресу Форуму видавців у Львові й пише листа виконуючому директорові Форуму Катерині Шевченко: хай Р. Іваничук підтвердить або ж заперечить свою спорідненість з її дідом Михайлом. Моя приятелька Катерина телефонує до мене, і я мало не млію від несподіванки – справжнього чуда, яке міг би придумати хіба що витворний кіносценарист: через шістдесят літ знайшли один одного двоюрідні брати, яких розкидала по світу злочинна більшовицька система.

Моя помста за стрийка завершилась перемогою: я віднайшов його сина, написавши роман «Бо війна – війною». Крім того, в «Українській географічній енциклопедії» вміщена стаття про видатного вченого-геоморфолога Михайла Іваничука, а відкриті ним Комсомольські острови довіку, мабуть, залишаться на мапі під цією ж назвою – належать-бо до чужої й ворожої до нас держави.

У травні 2001 року Станіслав Іваничук, він же Ервін Берґман, приїхав зі своєю дружиною Леа до Львова. Вони гостювали у мене кілька днів, і моя дочка Наталя, германістка, була в нас перекладачем. Ми їм показали Львів, старовинні замки на Львівщині, повезли в Коломию до сестри Наталки і брата Євгена, а звідти в рідне село Михайла та Івана Іваничуків Пилипи і в Трач, де народився я. У Пилипах зустріли американських родичів двоюрідні по Михайловій сестрі Ользі – Софія і Михайло Войцеховські. Ервін тішився, плакав і водно попліскував мене по плечу, виявляючи єдине українське слово, яке засвоїв: «Брат, брат!»

Мої несподівані гості повернулися в Сполучені Штати, які стали їхньою батьківщиною, а на рідній землі залишилися після них сліди на піску, як вітер часу змете, завіє, – Ервін перестав бути українцем. Зате його батько залишив в Україні сліди вічні – такі сліди залишаються на вологому такирі, й ті відбитки ніколи не зітре час.