Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

Лютий 1925 р.

…Шабля в руці горіла. Крива, з дамаської криці, довга як карабеля — гостре, як бритва, лезо, наче вкрите слюдою. Срібна насічка блищала під сірим небом, лякаючи ворогів своїм блиском. Важке руків’я і широке лезо, удар якого навпіл розсікав будьонівця у шинелі. Замашна криця в руці звична і вселяє спокій. Здається, вкотре прийшов час вмирати! В рай відлітає душа вікінга, що міцно стискає меч перед смертю! Тільки той, хто в бою загинув, на висоті духовного сплеску, вільний навіть у смерті, достойний раю! Жереб щасливий — за край вмирати!

У сніговій хурделиці раптом з'явилася «трьохлінєйка», а над нею лице в рогатій шапці. Максим навідліг рубонув «будьоновку», аж хряснуло, й лице забризкало мокрим пилом. Втер чужу теплу кров змерзлим у лід рукавом і пришпорив коня. Червоноармійський заслін — шість міліціонерів. Всі лягли в полі під снігом. Десь там, у хурделиці, за відділом ішла погоня…

Другу добу загін плутав сліди, відходячи до Звенигори. Далі мало бути легше — через Xлипнівський, Майданівський, Будищанський ліси, на Будище, Завадівку, Білозір’я — лісами до Холодного Яру.

В полях навколо чекали засідки. З тридцяти козаків шестеро були поранені. Кількоро залишились лежати в снігах. У запалених очах живих горіла затята впертість. Це були найкращі бійці. Останні. Які витримали найважчі іспити зими одна тисяча дев’ятсот двадцять п’ятого року — іспити зневірою.

За відділом йшла погоня. В селі взяли сани, посадовили на них поранених. Поставили кулемети. Та з пораненими вже втратили швидкість. Навпроти самої Звенигори, в полі до лісу, — червоні на свіжих конях наздоганяли Рудя.

— Відходьте, отамане, прикриєм! — кричав Покотило. Він був поранений у живіт, його млоїло. Сани круто розвернуло, й вони пішли поперек шляху червоним. Із саней зкочувались зранені гайдамаки. Сім сажнів — один, ще сім — ще один. Поле перекрила розстрільна. Впавши в сніг, зразу відкривали вогонь. Поранені хлопці розуміли: сани від коней не втечуть. Краще дорого продати своє життя! Як Семен!

Останнім зупинив сани Кость — й на фланзі від лісу заговорив кулемет. Другий ударив від краю села. Обидва фланги червоних косили гарячі бджоли. Кінний загін Рудя зник в лісі. Червоний ескадрон збився в купу, тоді кинувся вбік і назад, затанцював під смертельну зливу. Червоноармійці падали з коней, дехто спішився й відстрілювався з коліна.

Раптом позаду ескадрону вилетіла чорна хмара.

— Не стріляйте! — крикнув Покотило.

Кулемети вмовкли, гаряче парували над снігом. З лісу з блискучими лезами в руках вдарили рудинці. Максим провів загін лісом й вийшов з тилу у «красних».

Рудь йшов у лаві першим. Тиміш Нечай і Субота змагались за місце поруч. Летіли голови з плечей комісарів. Свистіли в польоті страшні піки. Кулемети знов почали свою шалену пісню, звично відсікаючи від Рудя другий загін червоних — той хтів обійти розстрільну городами від Гудзівки.

Залишивши на полі десятки трупів, червоні відступили до Звенигородки.

Коли Максим повернувся назад до саней, до нього вже везли Покотила. Куля пробила Костю скроню. Насмерть. На самому узліссі спасенного Хлипнівського лісу…

Ром приїхав до Звенигородки у відпустку на два тижні. Тепер він мав посвідчення журналіста, мав дозвіл працювати в архівах. Навчився цьому в газеті. Рано снідав й відразу ж збирався, як на роботу. Працював до обіду. Робив замовлення на документи, передивлявся старезні, пожовклі від часу папки. Знаходив папери, які за сотню років хтось брав у руки вперше. Знаходив геть дивні свідчення, — такі, що аж остерігався недобре.

З самого початку Віктор Рудинський від ідеї Рома був не в захваті:

— Хтозна, що ти там нашукаєш… А мо’ хтось з дідів сидів у тюрмі? Був бандитом… Або якимсь ребе… Як тоді з оцим жити?

Але сходив до кінця другий тиждень, з гори паперів рябіло в очах — а користі не було зовсім. У Рома з відчаю опускались руки.

І ось настав останній день відпустки. Зранку Ром зайшов до Зосі. Трохи посиділи на сонечку, згадали минуле. До десятої вже був у архіві. Звично вдихнув застояне, курне повітря. Ще в понеділок давав замовлення на документи з церкви — й тепер їх мають принести. Маленької церковки в урочищі Шульговому, яка й проіснувала всього сім років: від Денікіна до комуністів. Схоже, що замість церковки була там лиш капличка, бо священика в тридцять третьому розстріляли, церковку спалили. Про це Ром знайшов папери.

Тож переглядав гори папок знічев’я, аж поки не принесли архів із церкви. Ром узяв зшиток, відкрив старий жовтий аркуш… і вражено скрикнув. Потім прочитав ще трохи, скочив з-за столу й — станцював біля дверей дикий танець. Із кімнати якраз усі вийшли. Потім знову кинувся до столу.

Маленький папірець, приколотий до зшитку першим. У ньому від руки написана дата: 27 лютого 1925 року. Запис до метричної книги, зі свідченням народження дитини. Запис свідчив: «Рудинській Іван Гаврілович, род. 27 фєвраля 1925 r.». Та не це найбільше вразило Рома. По батькові, нашкрябане на папері, було наведене поверх старого чорнила. Перше ж — було вказано щось інше. Й потім замарано. Коли добре придивитися — під низом читалось щось наче «…аксимович»… Максимович!

Від несподіванки Ром навіть не знав, що робити. Другий напис був певно пізніший. Тобто… Виправлений. Навіщо? З обережності! Бо остерігались чекістів. Тобто — щоб малий Іван не був сином Максима — Рудя, «врага народа» — записали не на батька — на діда! Й записали пізніше. Мабуть, дід Гаврило сам попросив священика виправляти. Мабуть, десь на початку тридцятих.