Читати книгу - "Містер Мерседес"

25

Перетинаючи зацікавлені погляди й зводячи на ніц запитання, Ходжес іде

повз стійла приміщення Детективного відділу з кам’яним обличчям, яке

розпливається лише раз. Кессі Шін, з котрою він найчастіше працював у

парі, коли Піт був у відпустці, каже:

— Подивись-но на себе. Усе ще живий і бридкіший, ніж завше.

Ходжес усміхається:

— Кого я бачу! Невже це Кессі Шін, Ботоксна Королева?

Він піднімає руку, ніби захищаючись, коли вона хапає зі свого столу прес-

пап’є й жартома замахується. Усе це відчувається одночасно фальшивим і

реальним. Як ті жіночі бої у пополудневих телепередачах.

У коридорі, біля автоматів з наїдками й содовою, ряд стільців. На двох із

них сидять тітка Шарлотта й дядько Генрі. Холлі з ними нема, і Ходжес

інстинктивно торкається чохла для окулярів у себе в кишені штанів. Він

питає у дядька Генрі, чи покращало йому. Дядько Генрі каже, що так, і

дякує йому. Він повертається до тітки Шарлотти й питає, як вона

почувається.

— Зі мною все гаразд. От за Холлі я турбуюся. Гадаю, вона винить себе, бо

спричинилася до… ну, ви розумієте.

Ходжес розуміє. Спричинилася до того, що Джейні повела його машину.

Звичайно, Джейні у всякому випадку сиділа б у ній, але він сумнівається, що це змінило б почуття Холлі.

— Мені хотілося б, аби ви з нею побалакали. Ви пов’язані з нею якимсь

таким чином. — Її очі набирають неприємного блиску. — Так, як ви були

пов’язані з Джанель. Мабуть, маєте якийсь такий підхід.

— Я це зроблю, — каже Ходжес, і він таки зробить, але спершу з нею

побалакає Джером. Тобто, якщо номер на чохлі для окулярів дійсний.

Наскільки він розуміє, цей номер, за яким дзвонить дротовий телефон… де

саме? У Цинциннаті? У Клівленді?

— Я сподіваюся, від нас не вимагатимуть впізнання її? — мовить дядько

Генрі. В одній руці він тримає пластиковий стакан з кавою. Він її навіть

не торкався, і Ходжеса це не дивує. Кава в поліцейському відділку

славетна своєю гидотністю. — Як ми можемо? Її ж розірвало на шматочки.

— Не будь ідіотом, — втручається тітка Шарлотта. — Вони від нас цього не

вимагатимуть. Вони не можуть.

Ходжес каже:

— Якщо в неї коли-небудь знімали відбитки пальців — у більшості людей їх

знімали — цього буде достатньо. Вам можуть показати фотографії її одягу, або щось з особистих прикрас.

— Звідки нам знати її прикраси? — схлипує тітка Шарлотта. Якийсь коп, що

якраз точив собі воду, озирається на неї. — Я ледь помічала, в чому вона

була одягнена!

Ходжес здогадується, що вона склала ціну кожному шву, але не коментує.

— У них можуть матися інші запитання. — (Деякі з них про нього.) — Це не

забере багато часу.

Там є ліфт, але Ходжес обирає сходи. На майданчику поверхом нижче він

притуляється до стіни, очі заплющені, і робить півдюжини глибоких, тремтливих вдихів. Тепер уже приходять сльози. Він утирає їх рукавом.

Тітка Шарлотта виразила турботу щодо Холлі — турботу, яку поділяє й

Ходжес, — але жодної журби по своїй розірваній на шматочки племінниці.

Він здогадується, що найбільший інтерес тітки Шарлотти щодо Джейні зараз

стосується того, що трапиться з тими милими грошенятами, що їх

успадкувала Джейні від своєї сестри.

«Я сподіваюся, що вона заповіла їх якомусь, курва, шпиталю для собак», —

думає він.

Ходжес сідає із захеканим кректанням. Використовуючи одну зі сходинок як

імпровізований стіл він викладає туди чохол для окулярів, а потім — з

портмоне — пом’ятий блокнотний аркуш із двома рядами цифр на ньому.

26

— Алло? — голос слабкий, несміливий. — Алло, хто це?

— Мене звуть Джером Робінсон, мем. Білл Ходжес, здається, мусив вам

сказати, що я можу подзвонити.

Тиша.

— Мем? — Джером сидить з комп’ютером, стискаючи свій «Андроїд»[290] так, що ледь його корпус не тріскається. — Міс Джібні?

— Я тут. — Це звучить мало не зітханням. — Він сказав, що хоче впіймати

людину, яка вбила мою кузину. Там був жахливий вибух.

— Я знаю, — каже Джером. Далі по коридору Барб тисячний раз починає

крутити новий диск «Довколишніх». Він називається «Поцілунки на

півдорозі». Він поки що не довів Джерома до оскаженіння, але з кожним

новим програванням оскаженіння стає чимраз ближчим.

Тим часом жінка на тому боці лінії почала плакати.

— Мем? Міс Джібні? Я дуже співчуваю вашій втраті.

— Я її майже зовсім не знала, але вона була моєю кузиною, і вона була

доброю до мене. І містер Ходжес також. Ви знаєте, що він у мене спитав?

— Ні, аж ніяк.

— Чи я поснідала. Хіба це не уважність?

— Так, так, я певен, — каже Джером. Він усе ще не може повірити, що

жвава, життєрадісна леді, з якою він вечеряв, тепер мертва. Він пам’ятає, як іскрилися в неї очі, коли вона сміялася, і як вона передражнювала

манеру Білла промовляти оте його «йо». А тепер він на телефоні з жінкою, якої ніколи не бачив, дуже дивною жінкою, судячи з того, що він чує.

Розмова з нею вчувається, як розряджання якоїсь бомби. — Мем, Білл просив

мене приїхати туди.

— Він приїде з вами?

— Саме зараз він не може. Зараз він зайнятий іншими справами.

Знову якийсь час тиша, а потім, голосом таким тихим й несміливим, що він

його ледь дочуває, Холлі питає:

— А ви безпечні? Тому що мене дуже тривожать люди, розумієте. Дуже

тривожать.

— Так, мем, я безпечний.

— Я хочу допомогти містеру Ходжесу. Я хочу допомогти впіймати того

чоловіка, який це зробив. Він, мабуть, божевільний, як ви гадаєте?

— Так, — каже Джером. Далі по коридору починається наступна пісня і дві

малі дівчинки — Барбара та її подружка Хільда — видають радісне верещання

майже такої висоти, що може потрощитися скло. Він думає про три чи чотири

тисячі таких Барбар і Хільд, які завтра ввечері верещатимуть в унісон, і

дякує Богові, що цей обов’язок перебрала на себе його мати.

— Ви могли б приїхати, але я не знаю, як впустити вас досередини, — каже

вона. — Мій дядько Генрі, коли йшов звідси, ввімкнув охоронну

сигналізацію, а я не знаю коду. Я думаю, ворота він теж замкнув.

— У мене з усім цим порядок, — каже Джером.

— Коли ви приїдете?

—