Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Дванадцятого березня настав день прощання.

— Ви зробили те, на що не кожен би відважився, і все зробили набагато краще, ніж це вдавалося досвідченим мандрівникам, — сказав Лівінгстон Стенлі.

— Я надзвичайно вдячний вам. Нехай буде над вами й вашими починаннями благословення Господнє.

— Сподіваюся ще побачити вас здоровим і неушкодженим на батьківщині, — відповів Стенлі, міцно стискаючи йому руку. І швидко вирвавшись з його обіймів, відвернувся, аби приховати сльози.

— Прощавайте, докторе, любий друже, — сказав він глухим голосом.

— Прощавайте, — тихо відповів Лівінгстон.

Стенлі виїхав і 12 липня 1872 року висадився в Марселі, у Франції. Лівінгстон продовжував свої дослідження. Відпочивши в Куїхарі п’ять місяців, 25 серпня він вирушив до південного берега Танганьїки. Цього разу мандрівника супроводжували троє його чорних слуг — Сузі, Шуму та Амода, двоє інших слуг, п’ятдесят шість тубільців, яких залишили йому Стенлі та Джек Кенрайт.

За місяць після виступу караван прибув до Мура. Всю дорогу лютували грози, спричинені страшенною засухою. Потім розпочалися дощі. В’ючних тварин кусали мухи цеце, і вони гинули. Тубільське населення трималося вороже. І все ж 24 січня 1873 року експедиція Лівінгстона прийшла у Чітункуе, 27 квітня, обігнувши зі сходу озеро Бангвеоло, мандрівник попрямував до села Чітамбо.

Тут деякі работоргівці бачили Лівінгстона. Вони сповіщали про це Альвецу і його надійному товаришеві з Уджіджі. Були всі підстави припускати, що Лівінгстон, закінчивши дослідження південного берега Танганьїки, рушить на захід, у ще не досліджені ним місця. Звідти він піде до Анголи, в похмурий край негроторгівлі, дійде до Казонде — маршрут цей виглядав цілком природним, і місіс Уелдон могла розраховувати на швидкий прихід великого мандрівника, тому що вже більше двох місяців, як він мав бути на південному березі Бангвеоло.

Проте 13 червня, напередодні дня, коли Негоро мав з’явитися за листом, що обіцяв йому сто тисяч доларів, до Казонде надійшла звістка, вельми радісна для Альвеца та решти работоргівців.

Першого травня 1873 року, на світанку, доктор Девід Лівінгстон помер! На превеликий жаль, звістка ця була правдивою. Маленький караван Лівінгстона 29 квітня дістався села Чітамбо, розташованого на південному березі Бангвеоло. Лівінгстона принесли на ношах. 30 квітня вночі від сильного болю він застогнав і ледве чутно вимовив: «Боже мій! Боже мій!» — і знову знепритомнів.

За годину він прийшов до тями, покликав свого слугу Сузі, попросив принести ліків й потім прошепотів слабким голосом:

— Добре! Тепер можеш іти!

Близько четвертої години ранку Сузі та ще п’ять чоловіків з ескорту ввійшли до куреня мандрівника.

Девід Лівінгстон стояв навколішки біля свого ліжка, похиливши голову на руки, й, здавалося, молився.

Сузі обережно торкнувся пальцем до його щоки: щока була холодна. Девід Лівінгстон був мертвий…

Вірні слуги понесли тіло мандрівника на морський берег. Довгим і важким був їхній шлях, але за дев’ять місяців вони доставили тіло до Занзібару.

Дванадцятого квітня 1874 року Лівінгстона поховали у Вестмінстерському абатстві поряд з іншими великими людьми Англії, яких вона вшановує та відводить місце для їхнього поховання у стародавній усипальниці королів.

Потопаючий хапається за соломинку. Як би слабенько не жеврів вогник надії, засудженому до смерті він здається сліпуче яскравим.

Так було і з місіс Уелдон. Неважко уявити собі горе жінки, коли вона довідалася з вуст самого Альвеца, що доктор Лівінгстон помер у маленькому негритянському селищі на березі Бангвеоло. Вона раптом відчула себе такою самотньою і нещасною… Ниточка, що поєднувала її з цивілізованим світом, раптом увірвалася. Рятівна соломинка вислизнула з її рук, промінь надії вгасав просто в неї на очах. Тома та його товаришів погнали з Казонде до Великих озер. Про Геркулеса й досі не було жодної звісточки. Місіс Уелдон бачила, що ніхто не прийде до неї на допомогу… Залишалося тільки прийняти пропозицію Негоро, додавши до неї виправлення, які б забезпечили щасливе завершення справи.

Чотирнадцятого червня, в обумовлений день, Негоро з’явився в хатину до місіс Уелдон.

Португалець, як і звичайно, поводився як ділова людина. Він насамперед заявив, що не поступиться жодною копійкою із призначеної суми викупу. Втім, і місіс Уелдон виявила стійкість характеру, відповівши йому наступними словами:

— Якщо ви хочете, щоб угода відбулася, не ставте неприйнятних вимог. Я згодна на викуп, який ви вимагаєте, але за однієї умови: мій чоловік не повинен приїжджати у цю країну. Я нізащо на світі не погоджуся на це. Ви ж знаєте, що тут роблять із білими.

Після деяких роздумів Негоро згодився на умови місіс Уелдон. І ось у чому вони полягали: Джемс Уелдон не повинен вирушати у ризиковану подорож в Казонде. Він приїде в Моссамедес — маленький порт на південному березі Анголи, що часто відвідують кораблі работоргівців. Негоро добре знав цей порт. Він привезе туди містера Уелдона. Туди ж, у Моссамедес, агенти Альвеца доставлять у домовлений термін місіс Уелдон, Джека й кузена Бенедикта. Містер Уелдон внесе викуп, бранці отримають волю, а Негоро, який перед містером Джемсом Уелдоном буде грати роль чесного друга, зникне, як тільки прибуде корабель.

Цей пункт угоди, якого домоглася місіс Уелдон, був дуже важливий. У такий спосіб вона рятувала свого чоловіка від небезпечної подорожі в Казонде, від ризику бути затриманим там після того, як він внесе викуп, і від небезпечної дороги назад.

Відстань у шістсот миль, що відокремлює Казонде від Моссамедеса, не лякала місіс Уелдон. Якщо цей перехід буде зроблено у таких же спосіб, як її подорож від Кванзи до Казонде, то він буде не таким вже й обтяжливим. Крім того, Альвец, що отримував свою частку