Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

найважливішу рису нашої вдачі. Історія вперто, не без єхидства, нагадує нам, що з часу створення світу всі виступи проти людської підлоти і пригнічення починала одна мужня людина з десяти тисяч, які злякано чекали, що ж буде далі, а потім знехотя, повільно, під впливом цієї людини і її однодумців з інших десятків тисяч починали боротьбу. Про це пам’ятають аболіціоністи. Таємно громадська думка уже давно була на їхньому боці, але кожний боявся про це казати вголос, аж поки по якомусь натяку не здогадався, що його сусід думає точнісінько так, як і він. Тоді й почалося. Так буває завжди. Прийде день, коли так буде в Нью-Йорку і навіть у Пенсільванії.

Вважають і навіть говорять, що від лінчування люди одержують задоволення, що їм цікаво дивитися на це видовище. Але це не так, досвід вказує на протилежне. Люди у південних штатах такі ж самісінькі, як і у північних, переважна більшість яких – люди добрі, сердечні, і вони були б глибоко, до сердечного щему вражені таким видовищем і... пішли б на нього дивитися і робили б вигляд, що їм це дуже подобається, якби вважали, що коли вони цього не зроблять, то їх осудить все суспільство. Такі ми всі – нічого не подієш. Інші тварини – не такі, але й тут ми нічого не зарадимо. У них нема морального критерію, а ми не можемо його позбутися, не можемо продати його ні дешево, ні дорого. Моральний критерій підказує нам, в чому полягає доброчесність... і як ухилитися від доброго вчинку, якщо він не популярний.

Як я вже казав, гадають, що натовп, який збирається при лінчуванні, одержує велику насолоду від цього видовища. Це, звичайно, не так, цьому не можна вірити. В останній час стали відкрито стверджувати – про це не раз писалося в газетах,– що дотепер ми неправильно розуміли, чим викликані дії тих, що лінчують; що це буцімто не почуття помсти, а просто звіряче бажання подивитися на людське страждання. Якби це було й справді так, то безліч людей, що були присутні при пожежі готелю «Віндзор», захоплювалися б усіма тими жахами, які вони спостерігали. А хіба вони захоплювались? Ніхто такого й не подумає, ніхто не посміє звинуватити їх у цьому. Багато хто з них ризикував життям, рятуючи з вогню чоловіків та жінок. Навіщо вони це робили? Тому що ніхто б їх за це не осудив. Ніщо їм не перешкоджало слухатися свого серця. То чого ж такі самі люди десь у Техасі, Колорадо чи Індіані стоять, вилупивши очі на лінчування, і вдають, що це їм до вподоби, хоч насправді на серці в них і сумно, і важко? Чого ніхто з них пальцем не ворухне, слова не скаже на знак протесту? Я гадаю, що тільки тому, щоб його не осудили, щоб про нього не подумав погано сусід – для людини із загалу це гірше, ніж її б ударили, ба навіть убили. Тільки рознесеться чутка про лінчування, як люди запрягають коней і разом з жінками, дітьми чимдуж поспішають за кілька миль, щоб подивитися на це диво. Чи й справді для того, щоб подивитися? Та ні – вони ідуть просто тому, що бояться лишитися дома: а що, коли помітять, що їх не було, і осудять за це? Цьому можна повірити, бо всі ми знаємо, що й самі за таких умов поступили б точнісінько так. Ми ж не кращі й не відважніші за інших, і нам нема чого цього й приховувати.

Якийсь Савонарола57 міг би одним тільки поглядом заспокоїти і розігнати натовп лінчувальників,– так можуть зробити і Меріл або Белот. Немає такого натовпу, який би не відступив перед мужньою та відважною людиною. А натовп лінчувальників з радістю розбіжиться, бо в ньому немає й десятка таких, які б не воліли бути будь-де, тільки не тут, і, звичайно, ніколи б тут не були, якби у них вистачило на це мужності. Ще хлопчаком я бачив, як один сміливий джентльмен вилаяв на всі заставки натовп і змусив його розійтися, а пізніше, в Неваді, мені довелося бачити, як один відомий шибеник примусив двісті осіб сидіти, не рухаючись, у будинку, що горів, аж поки він не дозволив їм піти звідти. Якщо хтось не боягуз, то може один пограбувати цілий пасажирський поїзд, а якщо він боягуз тільки наполовину, то може затримати диліжанс і роздягти всіх, хто в ньому їде.

Отже, знищити лінчування можна таким чином: в кожній громаді, де тільки появиться ця зараза, поселити по одній відважній людині, яка заохочуватиме, підтримуватиме, викликатиме глибоке обурення лінчуванням, яке властиве – в цьому можна не сумніватися – всім людям. Тоді ці громади знайшли б щось краще, з чого брати приклад, бо вони ж складаються з людей, які повинні чомусь наслідувати. Але де ж знайти таких мужніх людей? Це й справді дуже важко: на всій землі їх нема й трьохсот. Якби потрібні були люди, що відзначаються тільки фізичною хоробрістю, то їх було б легше знайти – таких дуже багато. Коли Гобсон58 сказав, що йому треба сім добровольців, які б пішли разом з ним на вірну смерть, то виявили бажання піти чотири тисячі, фактично увесь флот,– бо це схвалили б усі люди на землі. І це було відомо. А ось коли б план Гобсона висміяли й освистали всі люди, думкою яких дорожать матроси,– він не мав би й сімох.

Ні, коли добре подумати, мій проект нічого не варт. Немає ж досить людей, відважних духом. Ми не маємо матеріалу, з якого гартуються люди з відважною душею; в цьому відношенні ми надзвичайно вбогі. Є в нас два шерифи на Півдні, які... але навіщо їх і згадувати – все одно їх не вистачить на всю країну; то хай лишаються на своєму місці і турбуються про свої громади.

Якби ми мали ще хоч три-чотири таких шерифи! Чи це б зарадило справі? Думаю, що так. Бо всі люди – наслідувачі; всі інші шерифи намагалися б бути схожими на них, бути відважним шерифом стало б загальним правилом, а тих, хто таким би не був, усі осуджували б,– а це те чого ми всі так боїмося; мужність для шерифа була б звичайною річчю, а її відсутність стала б безчестям,– так боязливість рекрута поступово змінюється