Читати книгу - "Фінансист, Теодор Драйзер"

Що ж до будинків старшого та молодшого Ковпервудів, які ще порівняно недавно і з таким блиском об’єдналися в дні процвітання, а тепер були пов’язані сумними узами спільних знегод, то життя в них майже завмерло. Джерелом цього життя був Френк Алджернон. Він надавав силу і мужність батькові, надихав і підтримував братів, був надією дітей, опорою дружини, величчю і гордістю сімейства Ков­первудів. У ньому втілювалися для всієї його родини удача, сила, честолюбні прагнення, гідність і щастя. Але нині його яскрава зірка померкла і, схоже, остаточно.

Від того пам’ятного ранку, коли фатальний лист, немов бомба, зруйнував увесь звичний життєвий плин Ліліан Ков­первуд, вона перебувала в якомусь напівживому стані. Ось уже кілька тижнів Ліліан, як і раніше, неухильно виконуючи свої обов’язки (принаймні так це виглядало збоку), була під владою невідступних і болісних думок. Вона почувалась глибоко нещасною. Їй виповнилось сорок років, і дотепер її життя, здавалося б, повинно було триматися на міцній непорушній основі. А тепер жорстока доля загрожувала вирвати її з благодатного ґрунту, де вона жила і процвітала, щоб зів’ялити в пекучій самоті смутку і принижень.

У Ковпервуда-старшого усе теж стрімко йшло нанівець. Як ми вже говорили, його віра в сина не мала меж, але він розумів і без кінця твердив собі, що Френк в якусь мить, схоже, оступився і тепер жорстоко розплачується за це. Старий, звичайно, вважав, що Френк мав спробувати врятуватися вже відомим нам способом, але не міг не страждати від усвідомлення, що його син потрапив у пастку обставин. Френк, на його думку, був дивовижно розумною людиною. Він міг би домогтися виняткових успіхів, не зв’язуючись ні з міським скарбником, ні з політичними ділками. Оті кінні залізниці та політикани зрештою й погубили його.

Цілими днями, міряючи кроками кабінет, старий Ков­первуд все ясніше розумів, що його зірка скоро згасне, а крах Френка — і його крах. Ота ганьба — публічне звинувачення в безчесних махінаціях — несе смерть і йому. За кілька тижнів він увесь геть посивів, ледве тяг ноги, обличчя змарніло, очі запали. Хвацькі колись бакенбарди нагадували нині вицвілі прапори — сліди кращих, безповоротно минулих днів. Єдиною його розрадою було те, що Френк повністю розрахувався з Третім національним банком, не винен більше йому жодного долара. І все-таки старий знав, що правління банку не примириться з перебуванням в його складі людини, чий син сприяв розкраданню міської каси та фігурував у всіх, пов’язаних з цією справою, газетних статтях. Окрім того, Генрі Ковпервуд був немолодий. Йому прийшов час іти у відставку.

Розв’язка наступила того дня, коли Френк був заарештований за звинуваченням у привласненні громадських коштів. Що цього не уникнути, старого попередив син, якого, в свою чергу, повідомив про це Стеджер. Проте він потупцяв до банку, хоча йому здавалося, що тяжкий тягар пригинає його до землі. Перш ніж вийти з дому після безсонної ночі, він написав на ім’я голови правління Фруена Кесона прохання про відставку, щоб негайно вручити йому цей папір. Містер Кесон — кремезний, поставний і вельми привабливий на вигляд чоловік років п’ятдесяти, в душі полегшено зітхнув, побачивши заяву.

— Я розумію, як вам важко, містере Ковпервуд, — співчутливо почав він. — Ми — я маю право сказати це від імені всіх членів правління — переживаємо разом з вами ваше горе. Нам цілком зрозуміло, як ваш син виявився причетним до цієї історії. Він не єдиний банкір, замішаний у справах міського управління. Далеко не єдиний. Це стара система. Ми високо цінуємо вашу віддану тридцятип’ятирічну службу. Ми з радістю допомогли б вам з цими тимчасовими труднощами, якби мали хоча б найменшу можливість, але ви самі банкір і розумієте, що нині це неможливо. Справа неймовірно заплутана. Якби ця буря вщухла, якби хоч знати, коли вона затихне...

Він замовк, бо не міг змусити себе сказати, що йому і правлінню банку дуже прикро розлучатися з містером Ковпервудом за таких обставин. Хай уже краще говорить сам містер Ковпервуд.

Слухаючи його, старий Ковпервуд робив над собою величезні зусилля, щоб узагалі вимовити бодай слово. Він дістав велику полотняну хустину і висякався, потім випростався в кріслі і поклав руки на стіл. Але нерви його були напружені до краю.

— Я не витримаю цього… — раптом вирвалося у старого. — Прошу вас, залиште мене зараз одного…

Кесон, чепуристий, випещений джентльмен, підвівся й вийшов з кімнати. Він добре усвідомлював, у якому стані перебуває цей немолодий чоловік, з яким він щойно розмовляв. Ледве встигли зачинитися за ним двері, як старий Ковпервуд зронив голову на руки, і тіло його затряслося від судомних ридань.

«Ніколи, ніколи я не думав, що доживу до такого! — бурмотів він про себе. — Ніколи не думав…»

Потім він витер рясні пекучі сльози, підійшов до вікна і, дивлячись на вулицю, став думати про те, чим йому тепер зайнятися.

35

Спливав час, а Батлер все більше губився в розмислах і все частіше ламав голову над тим, що йому робити з дочкою. Її потаємне і явне прагнення всіляко уникати розмов з ним переконували його в тому, що вона продовжує зустрічатися з Ковпервудом (а це рано чи пізно повинно спровокувати публічний скандал). Він хотів навіть піти до місіс Ковпервуд і змусити її вплинути на чоловіка, але потім… передумав. По-перше, у нього все ж не було повної впевненості, що Ейлін таки зустрічається з Ковпервудом, а по-друге, місіс Ковпервуд могла і не знати про зраду чоловіка. Потім він намірився піти до самого Ковпервуда та пригрозити йому, але це був би вже крайній захід, і знову-таки — він не мав ніяких доказів. Звертатися в пошукове бюро він не наважувався, як не наважувався і довіритися кому-небудь із членів своєї сім’ї. Одного разу він сам вирушив побродити навколо будинку номер 931 по Десятій вулиці, але марно. Будинок здавався в оренду й Ковпервуд уже встиг від нього відмовитися.

Нарешті Батлер вирішив відправити Ейлін погостювати куди-небудь подалі — у Бостон або в Новий Орлеан, де жила її тітка з боку матері. Але діяти слід було дуже обережно, а