Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

Та бажання заволодіти ним може зіграти з тобою злий жарт і призвести до загибелі. Ти ніколи вже не отримаєш його. У час найгіршої скрути, Смеаґоле, я сам надягну Безцінного, проте Безцінний уже давно запанував над тобою. Якщо я, надягнувши його, накажу тобі скочити у провалля чи кинутись у вогонь, ти послухаєшся. А я накажу тобі саме це. Тож будь обачний, Смеаґоле!

Сем дивився на свого пана схвально та здивовано: обличчя його мало такий вираз, а голос — такий тон, яких він раніше ніколи не помічав у Фродо. Сем завжди вважав, що доброта його любого пана така глибока, що її можна називати ледь не сліпотою. Звісно, він також твердо та непохитно вірив у те, що пан Фродо є наймудрішою особою на світі (за винятком, можливо, старого пана Більбо й Ґандальфа). Ґолум, по-своєму і більш виправдано, — з огляду на недовгий час їхнього знайомства, — міг припуститися такої самої помилки, сплутавши доброту зі сліпотою. Хай там як, а промова Фродо приголомшила і налякала нещасного. Він плазував по землі й не міг сказати нічого розбірливого, а лише приказував: «Славний хазяїн».

Фродо терпляче перечекав якусь мить, а потім знову заговорив, але вже не так суворо.

— Нумо, Ґолуме чи Смеаґоле, коли тобі так до вподоби, розкажи мені про той інший шлях і опиши, якщо можеш, на що мені сподіватись, коли я оберу його замість іти до мети прямою стежкою. Я поспішаю.

Проте Ґолум виглядав уже цілком жалюгідним, і погроза Фродо тільки остаточно позбавила його спокою. З нього нелегко було витягнути хоч трохи притомну розповідь, він постійно щось бурмотів, попискував, часто затинався і повзав по землі, благаючи обох гобітів бути добрими до «бідного маленького Смеаґола». Однак невдовзі Ґолум трохи заспокоївся, і Фродо, слово за словом, довідався, що коли подорожній ітиме дорогою, яка повертає на захід од Ефель-Дуату, то з часом прийде до роздоріжжя в колі темних дерев. Дорога праворуч веде звідти до Осґіліата і до мостів через Андуїн, середня дорога — на південь.

— Усе далі, далі, далі, — казав Ґолум. — Ми ніколи туди не ходили, та, подейкують, вона тягнеться на багато сотень миль, доки з неї стає видно Велику Воду, яка завжди в русі. Там багато всякої риби, і велетенські птахи їдять ту рибу — славні птахи; та ми ніколи там не бували, на жаль, ні, ми не мали такої нагоди. А за Великою Водою є ще землі, подейкують, але Жовтий Лик там дуже палючий, хмари нечасто заступають його, а люди там жорстокі й мають темні обличчя. Ми не хочемо побачити ту землю.

— Ні, — відказав Фродо. — Проте не відхиляйся від теми. Куди веде третя дорога?

— О, так, о, так, є і третій шлях, — сказав Ґолум. — Це — дорога ліворуч. Вона відразу піднімається вгору, вгору, звивається і повертає назад до високих тіней. Коли заверне за чорну скелю, ти побачиш її — ти раптом побачиш її понад собою і захочеш сховатися.

— «Побачиш її, побачиш її...» Що ти побачиш?

— Стару фортецю, дуже стару, дуже страшну тепер. Ми залюбки слухали розповіді про Південь, коли Смеаґол був молодим, давно-давно. О, так, колись вечорами ми розповідали багато всіляких історій, сидячи на берегах Великої Ріки у вербових краях, коли і сама Ріка була трохи молодшою, ґолум, ґолум.

Тоді він заплакав і невиразно забурмотів. Гобіти терпляче чекали.

— Історії з Півдня, — продовжив Ґолум, — про високих людей із блискучими очима, і про їхні оселі, схожі на кам'яні пагорби, і про срібну корону їхніх Королів, і про Біле Дерево — дивовижні історії. Вони будували дуже високі вежі, а одна була срібно-біла, і в ній був камінь, що нагадував Місяць, а довкола були могутні білі стіни. О, так, ми розповідали багато історій про Місячну Вежу.

— То був Мінас-Ітіл, який спорудив Ісільдур, син Елендила, — мовив Фродо. — Саме Ісільдур відтяв палець Ворогові.

— Так, на його Чорній Руці їх лише чотири, але й тих досить, — сказав Ґолум, здригнувшись. — І Він ненавидить Ісільдурове місто.

— А хіба є щось таке, чого він не ненавидить? — запитав Фродо. — Проте яке нам діло до Місячної Вежі?

— Ну, пане, вона стояла і досі стоїть там: висока вежа, й білі оселі, й стіна, але вони вже не славні, не прекрасні. Він захопив їх давно-предавно. Тепер то дуже жахливе місце. Мандрівники тремтять, коли бачать його, тікають, аби не помічати, уникають навіть тіні тієї вежі. Та хазяїнові доведеться туди піти. Це — єдиний інший шлях. Гори там нижчі, ніж тут, стара дорога постійно веде вгору, доки дістається до страшного перевалу на вершині, а тоді біжить униз, униз до Ґорґороту.

Далі голос Ґолума перейшов у шепіт, а сам він аж затремтів.

— І як це нам допоможе? — запитав Сем. — Адже Ворог, либонь, знає все про власні гори, і дорогу ту стережуть так само пильно, як і цю? І вежа не стоїть порожнем, чи не так?

— О, ні, не порожнем! — прошепотів Ґолум. — Вона здається порожньою, та це не так, не так! Там живуть жахливезні істоти. Орки, так, усюди ті орки, але є там і дещо страшніше, страшніші почвари теж живуть там. Дорога проходить у мороці просто попід стінами і минає браму. Ніхто й не чхне на тій дорозі, щоби вони не дізнались. Істоти усередині вежі знають усе: то — Мовчазна Сторожа.

— Еге, то що ти нам радиш, — уточнив Сем, — пристати на тривалий марш на південь і потім опинитися в такій самій чи й гіршій халепі, якщо ми взагалі туди доберемося?

— Ні, все не так, — сказав Ґолум. — Гобіти повинні побачити, повинні спробувати збагнути. Він не сподівається нападу з того боку. Око Його роззирається довкола, та одні місця оглядає пильніше, ніж інші. Він не бачить усього відразу, принаймні поки що. Розумієте, Він підкорив собі всі землі на захід од Попелястих Гір аж до Ріки, і мости зараз теж утримує Він. І Він гадає, що ніхто не дістанеться до Місячної Вежі без великої битви біля мостів чи без численних човнів, які Він помітить.

— Здається, ти добре знаєш, що Ворог робить і про що думає, — зазначив Сем. — Може, ти розмовляв із ним нещодавно? Чи тільки по-панібратськи потеревенив із