Читати книгу - "Подорожі філософа під кепом, Майк Гервасійович Йогансен"

– Треба подивитися! – певним, твердим голосом мовив друг Бер Кена. – Витягніть мені одного плуга і одну борону!

Землероби киргиз-казаки викотили якусь чудернацьку річ. На цій було двоє коліс, щоб їздити, блискуче вигнуте полотно металу, очевидячки ніж, щоб різати, над ним другий менший ніж, мабуть теж до різання. Це, значить, був плуг!

Друг Бер Кена обдивився плуг. Гайки всі були на місцях і акуратно підкручені, осі коліс помазані, наварка на лезі зроблена чисто.

– Тепер витягніть мені одну борону!

З'явилася решітка, схожа на основу кибитки «кереге».[237] Вниз від решітки стирчали гострі колючки. Поламаних колючок не було, ні одна не була розхитана. Така, значить, була борона! Друг Бер Кена підняв із землі решітку, дивуючись із небаченої речі. Ці гострячки нагадували кігті степового птаха, що порпається в землі.

– Ваша правда, джолдаш![238] – несподівано сказав казак-коваль. – Борона легенька! В роботі ми даємо на неї додаткову вагу.

Тоді друг Бер Кена сміливо увійшов у сарай, де лежали ці розгадані ним речі. Тепер він знав, де плуг, а де борона, він знався на складніших машинах і сам міг оцінити якість ремонту.

Тепер, як сказано, є казаки бурильники, слюсарі, монтери, механіки, інженери, геологи, геофізики, шофери, бухгалтери, лікарі. Коло семидесяти процентів робітників на Ембі – казаки, а до приїзду Лаврентьєва їх було сім. За радянської влади кочовники увійшли в світ могутніх маховиків, блискучих циліндрів, таємничих динамомашин, сліпучої електрозварки, чародійного литва, одразу, як уві сні, як у легенді.

Капіталісти майже не використовували казаків, тільки торгували з ними, та ще експлуатували як гужову силу, як загадкових «погонщиків верблюдів» з арифметики Євтушевського,[239] що періодично з'являлися з глибин степу і знову зникали в ньому без сліду. Царський уряд не знав їм навіть ліку, переписів не вів, чиновники просто рахували число кибиток і помножували на п'ять, немов у тій самій арифметиці Євтушевського. Шкіл, лікарень і квартир їм не полагалось, нікому й на думку не спадало учити «киргизів» або лікувати їх від сифілісу, яким їх обдаровували доблесні фельдфебелі й культурні поручики.

Вони зробилися соціалістичними робітниками, милуючи мануфактуру, потогінні майстерні і шістнадцятигодинний робочий день у тісній, брудній, жорстокій фабриці чумазого. Вони були неписьменні: як у середньовіччя, у них тільки духовенство вміло трохи писати стародавнім арабським письмом. Вони одержали свою азбуку одночасно із азбукою комунізму. Машина була для казакського народу не супутниця повільного, тяжкого, людожерного капіталістичного процесу, ні, вона була – уелсівська машина часу, перед нею, збліднувши, в одну мить пішло під землю кочове середньовіччя народу. Про своє дитинство, середньовічне й писане, як старовинний килим, так розповів друг Бер Кена.

X

Народження хлопчика. Як уберегти вродливого хлопчика від пристріту? Баранячі роги на килимі. Баранячі роги на колоні. Ангели на плечах. Могильні муки. Лікування бараном. Рік зайця. Смерть хлопчикового батька. Бездітний бай. Бай потрапляє в біду. Пісня Даукена. Тридцятичотирилітній юнак.

В одній з кибиток рода Адай і племени Баюли народився хлопець. Молоді люди, батько й дядя дуже зраділи, адже могла народитися й дівчина. Казак, що мав самих дочок, хитаючи головою, казав: «у мене нема дітей, я бездітний», і сусіди переставали поважати такого невдалого батька.

Хлопець був красивіший від усіх інших: так здавалося щасливим братам, адже це був перший хлопець у сім'ї! На таку красу будуть заздрити бездітні – треба було уберегти гарнюнього хлопчика від пристріту. Ще слаба від пологів, щаслива мати почала шити шапочку з червоного бархату з хутряною облямівкою; на бархат вона понашивала срібні монети і жмут найяскравішого півнячого пера. Все це буде рябіти, леліти, виблискувати і відведе нехороше око від гарнюнього хлопця.

У братів був один кінь. Тепер він, звичайно, став конем хлопчика. Щоб у них був би табун коней, найкраще лоша від найкращої кобили було б призначене для хлопця, росло б укупі з ним, таке лоша не можна було б ані різати, ані продавати.

На третьому році дядя посадовив хлопця перед себе на коня. Півняче пір'я метлялося над червоною шапкою, хлопець учепився за гриву, кошма [240] під ним була як жива, дихала, спускаючись і злітаючи вгору.

Це була та сама кошма, на якій він грався в кибитці; вся біла, вона була вишивана чорним візерунком «кошкар-муз» (баранячі роги). Хлопець дивився вниз на двиготливу кошму; знайомий візерунок заспокоював його, такі самі баранячі роги, тільки сині, були вишиті на червоній сукняній ганчірці, що висіла в кибитці над головою і на дерев'яних дверцятах серед простих різьблених ліній був вирізаний той самий візерунок «кошкар-муз», тільки грубіший та більший.

Через двадцять років, коли він учився в інституті в Москві, він побачив на якихось колонах той візерунок – баранячі голови іонійської капітелі. Вона увійшла у Европу з еллінських колоній у Малій Азії, де життя, залежне від баранів, дві тисячі літ тому от так само кочувало в пустині.

Хлопчик ріс, і його починали вчити. Він знав, що кумис треба довго-довго калатати ополоником перед тим, як насипати з міхура в дерев'яну чашку. Чорного павука каракурта треба було боятись, змію треба було вбити. Адже до кожної змії приставлено кілька ангелів-пирште, що оберігають людину від гадючого зуба. Убивши змію, хлопчик звільняв цих ангелів, полегшував їм справу рятування людей.

На плечах у хлопчика теж сиділо по ангелу. Один сидів на правому плечі і записував добрі діла, другий сидів на лівому плечі і записував гріхи. Усе це записувалося в великі книги, і ці книги читатимуться на страшному суді.

Суд почнеться ще в могилі: як тільки родичі відійдуть на сорок ступнів від свіжої могили, поприлітають інші пирште і слухатимуть спір тих, що сиділи на плечах. Це могильні муки, вони довго тривають, аж поки ангели не закриють книги злих і добрих діл. Але їх уже не чує душа – тільки тіло переносить могильні тортури. Душа відлетіла в образі мухи в ту ж мить, коли вмер підсудний. Коли скінчиться суд, душа полетить у рай або в пекло, к чортам.

Щодо чортів, то відомо було, що вони скоріше злі дурисвіти, охочі звести з вірного шляху, затуманити очі, з'явитися в образі козиняти, забалакати людським голосом і раптом щезнути, та все ж таки вони здавалися добріші за ангелів пиршта.

Грамоти хлопця не вчили,