Читати книгу - "Танець недоумка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
…За вікном ряботіли під ударами вітру квітучі луки, і метелик не покидав безуспішних спроб полетіти туди, обмахуючи оксамитовими крильцями брудне скло. Я проплакав уже досить довго, але мама так і не прийшла. Метелик усе ближче й ближче підлітав до щілини між стулками, яку протяг то дбайливо розкривав для нього, то раптом різко захряскував. І я подумав, що, коли щілина збільшиться, він зможе вилетіти. І тоді відразу ж прийде мама. Так я вирішив. І дуже переживав за метелика, щоб він скоріше полетів і щоб скоріше прийшла мама.
І коли стулка знову відчинилася, метелик і справді ковзнув у щілину. Я чекав, що він зараз полетить на луки, а я дивитимуся. Але тут протяг передумав. З неприємним хрускотом стулка розчавила нещасного метелика, і він так і залишився в заповітному просвіті, за пів сантиметра від волі. Повітря тріпало його крила, і вони конвульсивно смикалися в останньому польоті, а віконна стулка відчинялася й причинялася знову й знову, наче з люті не могла зрозуміти, що чорно-помаранчевий сонцевик мертвий. І завдавала удар за ударом. Удар за ударом… Я ридав і хрипко кликав маму.
Світ навколо вкрився сірою пеленою й наче віддалився. Я не розумів чому, але звуки будівництва тепер долинали як через товсту подушку. А я — немов провалювався кудись. Тоді я ще не знав про смерть. І точно й гадки не мав, що таке внутрішня кровотеча. Але було страшно. Дуже страшно.
Тріпотливі крила мертвого метелика — останнє, що я тоді побачив.
Батьки розповідали мені про цю подію, але я не пам’ятав її. Ніколи до цього дня. І ось тепер вона зринула в пам’яті так чітко, ніби сталася вчора.
Вочевидь, тоді хтось зламав медичну базу даних. Не так і складно в наш час. І цей хтось побачив, що в мене четверта група крові з негативним резус-фактором. Так само, як і в тієї дитини, що її організм відторгав синтетичні імплантати. У дитини, батьки якої знайшли гроші, щоб заплатити, і сили, щоб не ставити запитань.
Нирку вирізали вночі, а вдосвіта мене покинули відходити від наркозу в сторожку на пустирі. Батькам навіть подзвонили. Мама часто промовляла фразу «Спасибі хоч за це», і слово «спасибі» завжди мене обурювало.
Усе життя моїм останнім спогадом про ту подію були двоє чоловіків у машині, а першим після нього — біль і нудота в лікарняній палаті.
У палаті була мама. Я застогнав, а вона відразу ж поклала на чоло прохолодну руку й стала повторювати: «Усе добре, усе добре». Я не пам’ятав сторожки. Не пам’ятав, як чіплявся за життя. І як з останніх сил кликав її, думаючи, що кричу на пів світу, а насправді ледь шепотів. І, найголовніше, не пам’ятав, як подумав, що вона ніколи не прийде.
Тому там, у палаті, я не зрадів. Не подумав «нарешті». Я думав лише про те, що мені боляче. І що мене обдурили з тим песиком погані люди, а мами поруч не було. А зараз мені погано й страшно, але вона каже, що все добре…
Очевидно, все життя відтоді я прожив з підсвідомою переконаністю, що все — погано. Адже епізод у сторожці, викреслений з переліку спогадів, насправді нікуди не подівся. Навпаки: він провалився глибше, на дно підсвідомості, і став головним і найстрашнішим досвідом мого життя. І цей досвід упевнено говорив: ніхто не врятує й ніхто не допоможе, хоч би як сильно ти чекав. Усе скінчиться погано, навіть якщо ти до останнього відмовляєшся в це вірити. За пів сантиметра від волі тебе розчавить віконна рама. І ти помреш на самоті, навіть якщо ще не знаєш значення слова «смерть». Бо до трирічного хлопчика в сторожці порятунок так і не прийшов.
Я зрозумів усе це так само чітко, як і те, що опритомнів у темному підвалі госпіталю на планеті Іш-Чель. Отже, точно знаю, де я й що тут роблю, навіть не розплющивши очей. Жодної дезорієнтації або страху. Я в коридорі, де повно женців. І маю намір вибратися з нього дуже скоро. Тому що більше не буду тим хлопчиком, який помер.
Тепер я той, хто дочекався.
Частина 4
Час родитися
1
Пітьма вже не була суцільною.
Видніше не стало, але морок незбагненним чином знайшов форму й об’єм, підлога відділилася від стін, а стіни й підлога — від чорноти коридору. Я витягнув руки перед собою, але так і не зміг їх побачити. Та якщо піднімав вище, то їх раптом ставало видно на тлі темних стін — ще темнішими силуетами. Різниця була така незначна, що довелося повертіти туди-сюди головою й переконатися, що це не ілюзія. Підвівшись, я підійшов ближче.
З’ясувалося, женці вкриті крихітними цятками, які ледь-ледь світилися. Такими маленькими, наче їх обсипали якимсь пилком. Досі очі були занадто розбалувані світлом ліхтарика, щоб розрізнити таке незначне світіння. Тепер, коли зір адаптувався, його цілком вистачало, щоб, ідучи коридором, не врізатися в стіну.
Членистоногі були абсолютно спокійні. Не реагували на мене, наче це не вони вбили чотирьох конвоїрів кілька хвилин тому. Я згадав про штучну нирку й, про всяк випадок, відступив від стіни на кілька кроків. Вочевидь, лише однієї крихітної батарейки недостатньо. І все ж я пам’ятав, що коли в генералових руках виявилося інше джерело електричного поля — пістолет — один зі женців вирішив дістатися й до штучного серця. Отже, вони відчувають батарейку, але сама вона занадто слабка, щоб їх зацікавити? Хай там як, краще триматися якнайдалі.
Іти доводилося обережно: чорний провал коридору відрізнявся від блідого світіння стіни якимись частками півтонів. І все ж таки я досить упевнено міг пересуватися в однаковому темпі. От-от мають показатися сходи. Було тихо. Ні стрілянини, ні звуків бою, наче навала женців нікого не обходить… Раптом стало ніби темніше. Я не відразу це зрозумів, і навіть обернувся, щоб переконатися. Так і є — женці на стінах «скінчилися». Останні ледь помітно світилися позаду. От і добре. Щоправда, тепер узагалі нічого не видно. Я ступив іще з десяток невпевнених кроків, аж помітив щось просто перед собою. Щось блідо-зелене й крихітне. Відсахнувшись, я махнув долонею, але там не було нічого, крім порожнечі, а дивний світлячок і далі висів на рівні очей. Ще двічі намагався змахнути його, та нарешті зрозумів, що блідий вогник зовсім не поруч. Я йшов у напрямку цятки світла, та вона не ближчала. Ще за якийсь час цятка стала відчутно вище рівня очей — я наближався.
Тільки зупинившись буквально за два метри, зрозумів, що це. Зелена цифра нуль на табло над входом у ліфт. Отже, по-перше, я пішов не в той бік — цей ліфт вантажний, і коридор закінчувався, упираючись у нього. А по-друге, ліфт, ймовірно, працює. Оскільки цифра світиться, женці сюди не дісталися, а щодо генераторів, то вантажні ліфти тут живляться від аварійної системи… Не довго думаючи, натиснув кнопку, і ліфт відгукнувся гулом моторів десь угорі. Я озирнувся. Після яскравого нуля на табло мої очі більше не могли розрізняти півтонів імли —
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танець недоумка», після закриття браузера.