Читати книгу - "Розколоте небо"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Смерть заради життя?
– Я ж з тобою поділилася і картоплею, і лушпайками для посадки, і борошном, і зерном.
– Виходить, ти картопляні лушпайки не знайшла у чужому льосі? І зерно було не крадене у колгоспі?
– Дурненька, наївна молодша донька Чорножукова! – промовила Ольга майже чисто. – Ти повірила, що можна вкрасти стільки зерна? Ми з Іваном вигідно все поміняли. Стільки було всього, що ледь довезли додому все те добро візком. Я тебе не обділила, врятував дітей той хліб.
– Який хліб? – сказала Варя крізь сльози, які покотилися горохом по щоках. – Хліб на крові?! Я з дітьми їла хліб з кров’ю свого батька?!
– Сходи на його могилу, – попросила сестра, – попроси за мене прощення.
– Де вона? – глухо і холодно спитала Варя.
– За криницею є невеличка скеля. Там ми їх закопали. Зліва батько лежить, праворуч – Василь.
– Як мені знайти могилу?
– Я подбала, щоб звірі не розрили… Ми виклали її каменями… Одразу за скелею. Поспішай, не гай часу, – Ольга знову прикрила очі, у грудях сильно захрипіло. – Бачиш, батько сердиться на мене – я проколола ногу, наступивши на дошку з його клуні. Він мстить мені…
– Тато не такий, як… – Варя хотіла сказати «як ти», але не змогла. – Він так нас любив…
– Знаю… Поспіши…
Варя підвелася. Ватяні ноги не слухалися, у голові паморочилося. Вона була приголомшена почутим, та попри все, не могла залишити сестру саму в такому стані.
– Іди вже! – ніби прочитавши її думки, сказала Ольга. – Проси у нього прощення на колінах… Шкода, що Василька нема вдома. Так хочеться його востаннє побачити!..
Розділ 92
Варя знайшла Андрія на роботі, коли він чистив стайні.
– Що трапилося? – стривожився він, побачивши стурбовану і бліду Варю.
– Ти можеш попросити у голови коня і підводу? – одразу запитала.
– Можу. Коли?
– Зараз! Негайно! Відпросися з роботи, будь ласка! – попрохала вона. – Потрібно поїхати в одне місце. Тільки не питай у мене нічого. Добре? Я потім усе поясню.
– Гаразд, – погодився Андрій.
…Підвода зупинилася неподалік від криниці, яку нарекли Даниловою. Варя добре пам’ятала це місце, хоча й була тут узимку. Вона зсадила з воза непосидючу Маргаритку, подала Сашка Андрію.
– Погуляйте, не ходіть за мною, – попросила Варя. – Чекайте тут.
Вона одразу помітила за скелею невеликий самотній горбик, вимощений каменями. Варя підійшла до могили, опустилася на землю. Сльози, біль, розпач – усе, що накипіло за останній час, вирвалося з її душі назовні. Вона впала на могилу, обняла руками, довго плакала, тужила, вила, розмовляла з батьком. Коли горе вилилося слізьми, Варя підвелася не зразу. Вона лежала на могильних каменях, чуючи, що батько відчув її біль. Через нагріте сонцем каміння батько вбирав у себе біль коханої доньки, своєї Ластівки. На душі стало легше, ніби звідти витягли тяжкий камінь невідання, який так довго стискав груди. Сонце осушило мокре обличчя, і пустун-вітер грався її світлим пухнастим волоссям.
– Таточку, – сказала Варя, підвівшись, – будь ласка, пробач Олю. Вона не знала, що творить, її засліпив розпач. Я знаю, що ти любив і її, і Михайла, і мене. Пробач нас усіх.
Вона прислухалася до свого серця і відчула, що батько пробачив усіх своїх дітей.
– Спасибі тобі! – Варя вклонилася. Відходячи від одинокої могили, вона подумала, що треба якнайшвидше встановити два хрести, ліворуч – батьку, праворуч – Василю.
Варя підійшла до криниці, сіла на лавку. По дорозі йшли дві людини. Коли людські постаті наблизилися, Варя впізнала у них кобзаря Данила і Василька. Хлопчик зрадів, побачивши рідну тітку, привітався.
– Хто із наших залишився? – запитав він по-дорослому.
– Братики.
– Мама?…
– Дуже погана… Ти розумієш, про що я, – сказала Варя. – Гадаю, встигнеш її застати живою.
Василько пішов до підводи, а Данило сів поруч.
– Ти Чорножукова? Так? – запитав він.
– Так! Я – Варя Чорножукова, молодша донька Павла Серафимовича.
– Як він?
– Гадаю, що йому добре на небесах.
– Ех, життя! – зітхнув старий. – Голос у тебе сумний. Заспіваю тобі, може, розважу, – сказав він, дістаючи бандуру. – Інструмент довго мовчав, стомився від мовчанки, а пісень нових ой скільки народ наскладав!
Кобзар торкнувся нігтями пальців струн, бандура ожила, ніби прокинулася від довгого сну. Ослаблим, але впевненим голосом Данило заспівав:
Я сьогодні щось дуже сумую,
Про ту волю козацьку згадав.
І про славу її не забуду,
Що колись я, мов сокіл, літав,
Боронив свою рідну Вкраїну,
Не боявся лихих я татар.
Тоді слава про мене гриміла
І не смів нас чіпать яничар.
А тепер все пройшло, все минуло,
Чорна хмара кругом облягла.
І на горе синам України,
Лиха доля у гості прийшла.
Забирають дітей України,
Засилають в далекій Сибір,
Щоб не чули, як плаче Вкраїна,
І не сміли вертатись звідтіль.
Данило замовк, разом із ним стихла бандура.
– Ідіть до підводи, – звернулася до нього Варя. – Під’їдете з нами до села.
Варя підвела очі, подивилася на небо. Здалеку донеслося курликання журавлів. Варя згадала розповідь бабусі про те, що вони починають відлітати на Купріяна. Було тринадцяте вересня, Купріянів день. І раптом вона помітила серед бездонної сині неба журавлиний ключ. Великі птахи синювато-сірого кольору здавалися майже білими на фоні волошкового неба. Птахи, вишикувавшись ключем, летіли плавно, роблячи помахи крил у певному ритмі. Вони повільно опускали обрамлені на кінцях чорним дужі крила і різко підіймали їх угору. Журавлі в польоті тримали витягнутими ноги і голову з довгим дзьобом. І раптом Варя зрозуміла, що красиві птахи своїми дзьобами, як невидимими нитками, зшивають розколоте небо. Вона відчула це серцем і душею, як учила її Улянида. І з кожним помахом крил затягуються небесні рани. Вони ще кривавилися, бо навіть небо не змогло винести стільки болю, який випав на долю людей. Згорьована земля ще стогнала і приймала тіла невинно згублених людей, діточок-янголят, але на ній уже колосилися пшеницею поля, засіяні тими, хто залишився. І серце Варі поступово наповнювалося живильною силою, жагою та любов’ю до всього живого. Вона ще не відала, як складеться її подальше життя, бо залишалися податки, хоча й значно менші. Але знала, що земля, ніби спокутуючи свою провину перед людьми, віддячила щедрим урожаєм.
Варя не знала, що Павло добрався до Сталіно, але його там спіймали і заарештували на шість років. Вона ще не знала, що він повернеться в село за своєю родиною, якої вже не було. Але знала, що до села приїхали перші поселенці з Росії і зайняли порожні будинки.
Варя не знала, що на одному з пагорбів, що звався Голготою, у
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розколоте небо», після закриття браузера.