Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

поліцейських — відбирати вкрадену власність і повертати її справжнім власникам. Але коли грабунок стає змістом закону, коли обов’язок поліцейського — не захист, а відбирання майна, тоді поліцейським повинен стати вигнанець. Я продаю отримані вантажі деяким особливим клієнтам, які платять мені золотом. До того ж я продаю вантажі контрабандистам і торговцям із чорного ринку народних європейських республік. Ви знаєте, які умови існування у тих народних республіках? Оскільки не насильство, а виробництво і торгівля були визнані злочинами, найкращі люди Європи не мали іншого вибору: тільки стати злочинцями. Наглядачів-рабовласників у республіках при владі утримують подаяння від їхніх колег-грабіжників із країн, як от ця, які ще не вщент знищені. Я не допускаю, щоб ці подаяння до них дістались. Я продаю товари європейським правопорушникам за найвищими цінами, а вони платять мені золотом. Золото має об’єктивну цінність, воно здатне зберегти багатство людини, як і її майбутнє. В Європі нікому не дозволено володіти золотом, за винятком тих друзів людства з батогами в руках, які твердять, начебто використовують його для блага своїх жертв. Саме це золото отримують мої клієнти-контрабандисти і ним мені платять.

Як отримують? У той же спосіб, у який я здобуваю товари. А потім я повертаю золото тим, у кого було відібрано товари — наприклад, вам, містере Ріарден, або таким, як ви.

Ріарденові вдалося вловити походження тієї забутої емоції. То було відчуття, пережите у чотирнадцять років, коли він дивився на свій перший чек; коли у двадцять чотири став наглядачем залізорудної шахти; коли згодом, ставши власником копалень і вперше замовивши від власного імені нове устаткування на найкращій тоді моторобудівній компанії «Двадцяте сторіччя». Відчуття урочистого, радісного захоплення від того, що знайшов власне місце у світі, який він любив, відчуття поваги до себе від людей, яких обожнював. Протягом майже двох десятиліть ця емоція була похована під горою уламків, поки роки накладали шар за шаром презирство, обурення, бажання не дивитися навколо, не бачити те, з чим доводиться мати справу, не очікувати нічого від людей і утримувати сприйняття того світу, який мріяв відродити, — таку собі особисту візію, сховану в чотирьох стінах власного кабінету. І ось те відчуття пришвидшеного зацікавлення, вслухання в осяйний голос розуму, з яким можна спілкуватися, працювати і жити, раптом пробилося з-під руїни. Але то виявився голос пірата, який розповідав про насильницькі акти, пропонуючи замінити ними світ розуму й правосуддя. Він не міг прийняти цього; не міг втратити останніх залишків свого бачення. Просто слухав, бажаючи цього уникнути, і знав водночас, що не пропустить жодного слова.

— Я зберігаю золото в банку, у системі золотого стандарту, містере Ріарден, зберігаю його для повноправних власників. Це люди з надзвичайними можливостями, які заробили свої статки особистими зусиллями, у вільній торгівлі, без насильства, без допомоги уряду. Саме вони є найбільшими жертвами, внесок яких був найзначнішим, але які натомість зазнали найстрахітливішої несправедливості. Їхні імена записано до моєї книги відшкодувань. Кожен золотий вантаж, який вдається повернути, я ділю на частини і зберігаю на їхніх рахунках.

— Хто вони?

— Ви — один із них, містере Ріарден. Я не здатен підрахувати всю суму, що у вас відібрали, — через приховані податки, регулювання, а також марнуючи ваші зусилля, час та енергію на подолання штучних перешкод. Я не можу підрахувати суми, але, якщо бажаєте пересвідчитись, яка вона величезна — роззирніться. Рівень убогості, що сьогодні заполонила квітучу колись країну, — це рівень несправедливості, заподіяної вам. Оскільки люди відмовляються віддавати те, що заборгували вам, то їм доведеться розплачуватись у такий спосіб. Проте одну частину боргу підраховано і зафіксовано. Це та частина, яку я поставив собі за мету зібрати і повернути вам.

— Що ж це?

— Ваш податок на прибутки, містере Ріарден.

— Що?

— Ваш податок на прибутки за останні дванадцять років.

— Ви збираєтесь його відшкодувати?

— У повному обсязі, золотом, містере Ріарден.

Ріарден вибухнув сміхом. Він сміявся, мов хлопчисько: радісно збуджений, захоплений неймовірністю того, що відбувалося.

— Боже милостивий! То ви — не тільки поліцейський, але ще й контролер Податкової служби?

— Так, — поважно погодився Даннескольд.

— Ви ж усе це не серйозно, правда?

— Невже я схожий на жартівника?

— Але ж це безглуздо!

— Ще безглуздіше за Директиву десять двісті вісімдесят дев’ять?

— Але ж це нереально, це неможливо!

— Невже тільки зло реальне і можливе?

— Але…

— Чи ви думаєте, містере Ріарден, що єдине, у чому ми можемо бути певні, — це смерть і податки? Що ж, із першим я нічого не можу вдіяти, але варто тільки звільнити людей від тягаря другого, як вони побачать зв’язок між цими явищами і зрозуміють, наскільки тривалішого і щасливішого життя здатні досягнути. Можливо, тоді вони навчаться керуватися не смертю і податками, а життям і виробництвом, вважатимуть їх абсолютними величинами, підґрунтям морального кодексу.

Ріарден дивився на нього, вже не усміхаючись. Висока тонка постать, одягнута у вітрівку, що підкреслювала його фізичну натренованість, скидалася на постать розбійника. Суворе, наче витесане з мармуру, лице — на обличчя судді. Стриманий і чистий голос належав вправному бухгалтеру.

— Грабіжники — не єдині, хто все про вас записував, містере Ріарден. Я теж це робив. Серед моїх документів є копії усіх ваших податкових декларацій за останні дванадцять років, так само, як і декларацій інших моїх клієнтів. Я маю друзів у деяких дивовижних місцях — вони і здобувають для мене потрібні копії. Я ділю гроші серед своїх клієнтів пропорційно до відібраних у них сум. Більшість грошей уже повністю виплачено власникам. Ваш рахунок найбільший, із ним іще треба працювати. Того дня, коли ви будете готові зголоситися щодо нього, і коли я буду впевнений, що жодне пенні не піде на підтримку грабіжників, я поверну вам усі гроші. А поки що… — він зиркнув на золотий злиток на землі. — Підніміть його, містере Ріарден. Це золото не крадене. Воно ваше.

Ріарден не рухався, не відповідав і не опускав голови.

— Набагато більше лежить у банку, записане на ваше ім’я.

— В якому банку?

— Пам’ятаєте Мідаса Малліґана з Чикаго?

— Так, звісно.

— Усі мої рахунки зберігаються у «Банку Малліґана».

— В Чикаго немає «Банку Малліґана».

— Не в Чикаго.

Ріарден вичекав мить.

— Де ж тоді?

— Думаю, містере Ріарден, ви невдовзі про це дізнаєтесь. Але зараз не можу вам сказати, — і додав: — Однак мушу наголосити, що відповідальність за всю цю ініціативу лежить винятково на мені. Це моя особиста місія. До цього ніхто не причетний, крім мене і моєї корабельної команди. Навіть мій банкір не бере в цьому участі, —