Читати книгу - "Місто біля моря"

шкіперських зюйдвестках. Я впізнав серед них і здоров’яка Колю — матроса з ТРНАВу, який запропонував Анжеліці рятувальний круг, коли ми їхали з нею на човні. Співаки відкашлялись і під баян заспівали веселі «Таганрозькі частушки». Співаючи, вони притупували ногами, взутими у мисливські бахіли вище колін. Я й не знав раніш, що азовські рибалки такі майстри складати смішні пісеньки, подібні до «Саратовських страждань».

Потім вони заспівали жартівливі морські пісеньки, які й досі можна чути по всьому узбережжю Чорного і Азовського морів, від Скадовська до Ростова-на-Дону. Народжені в перші роки після революції, пісеньки ці висміювали інтервентів, які допомагали білогвардійцям воювати проти молодої Радянської республіки. Співаки під бринькання двох балалайок осміювали чорного барона Врангеля, кудлатого Махна, англійських комодорів, які вивозили з Криму на своїх міноносцях російських великих князів, одержуючи від них нагороду фамільними брильянтами за проїзд.

Уперше на тому молодіжному вечорі почув я матроську пісню «Розкинулось море широке» у виконанні Аркадія Гнатовича.

Випустили заводських танцюристів. Було їх чимало. Ніхто б і не подумав колись, що стільки талантів заховано серед робітників, одного лише нашого заводу. Танцювала іноді людина на весіллі, на хрестинах, на звичайних домашніх вечірках, танцювала у компанії друзів у Челідзе, в його «Родимій сторонці», але ніхто не надавав цьому серйозного значення, і нікому не спадало на думку запросити такого здібного танцюриста в клуб, вивести його на сцену, дати йому можливість показати свою майстерність цілому заводу відразу. І молодчина Головацький, що задумав це!

Першим, насунувши смушеву папаху, в черкесці з газирями, танцював слюсар Паша Хименко. Він розхитувався, стоячи на колінах і, відбиваючи поклони, потім пішов колесити по сцені. Кола, які він виписував, звужувались, ноги, взуті у м’які чув’яки, сковзали по дошках чимдалі швидше, поки нарешті він не закрутився у швидкому, як вихор, гірському танці, розмахуючи кинджалом.

Смуглявий біженець з Бессарабії Ступак зобразив на сцені, як у нього на батьківщині танцюють «Жок». Потім цей танець, названий «Молдаванеска», став дуже відомий у нашій країні, але в ті часи він був у диковинку.

На сцену вискочив переодягнутий матросом Михайло Осауленко з транспортного цеху. Він був у морській робі салатного кольору, з круглими перламутровими гудзиками, і обличчя його сяяло від задоволення.

Осауленко то дріботів ногами, відходячи в глибину сцени, то, чіпляючись за уявлювані ванти, ліз, як мавпа, на високу щоглу, то, напівзігнувшись, перебирав канат, то зображував матроса, який танцює в страшну непогоду, — як його кидає праворуч і ліворуч сильним океанським штормом.

Я знав, що далі Білоріченської коси «колишній Едуард» — Мишко Осауленко в море не ходив, і здивувався, як добре відчуває морську стихію цей береговик.

З заводськими танцюристами випурхнула на сцену дружина Аркадія Гнатовича, Людмила. Була вона в простенькому своєму платтячку з червоними накладними кишеньками. В кожному ударі її маленької ноги був не тільки точний розрахунок, але і велика спритність. За знаком Людмили оркестр затихав, і тоді вона протягом кількох хвилин вела мелодію сама, вибиваючи на сцені підметками.

Головацький спершу не хотів випускати на сцену нашого знайомого візника Володьку під тим приводом, що він, мовляв, кустар, а не заводський. Але ми умовили Толю змінити своє рішення і навіть показали йому партизанську фотокартку Володьки. Не довелось жалкувати, що Володька з’явився на сцені. Він чудово жонглював під звуки музики великими нікельованими. кулями, зробив стойку на двох пляшках, підтримуючи своє тіло лише одною, здоровою, рукою, а після цих фокусів танцював не гірше за Людмилу. Його «яблучко» викликало бурхливі оплески. А коли Володька протанцював знаменитий приазовський «Чебачок» і завершив свій вихід жартівливим танцем «Тіп-топ» з паличкою, успіх його молодецького танцю затьмив усіх інших танцюристів, що виступали до нього.

У просторому фойє, куди повалили після концерту глядачі, були заздалегідь розвішані карикатури на постійних відвідувачів салону Рогаль-Піонтковської.

Над шаржами, біля яких зразу ж стали збиратися глядачі, через усю стіну тяглись примітні написи: «Геть чарльстони і фокстроти! Виженемо назавжди з нашого побуту буржуазну культуру!», «За розумний і веселий відпочинок нашої заводської молоді».

Тут же юнсекція клубу металістів розповідала гостям, в які гуртки вони можуть записатися. Був серед них і гурток сольного народного танцю. Юнсекція оголошувала, що цими днями відкривається школа для бажаючих навчитися безплатно таких танців, як вальс, краков’як, мазурка, венгерка і полька.

Педагоги з вечірнього робітничого університету скористалися з нагоди і розвісили у фойє умови прийому. «Кожний робітник може стати інженером!» — було написано на плакаті.

Поки публіка гуляла у фойє, я вийшов на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям. І тут, біля входу в клуб, побачив Ліку. Подаючи мені руку, вона сказала:

— Здрастуйте, лейтенанте, спасибі за запрошення.

— Здрастуйте, — сказав я, роблячи вигляд, що не помічаю її уколу. — Вам сподобалось?

— Незвично. І смішно. Такого досі у клубі не було. Ви додому? — Вона подивилась на мене з-під своїх густих він, висока, вродлива, і, наче боячись, що я скажу «ні», додала: — Проведіть мене, мій супутник образився і втік.

— Я бачив.

— Злорадієте? Жорстоко трохи. Думаєте, він з великою охотою на Генуезьку ходив? В клубі нудно, ото всі туди і зачастили. Так ви мене проведете?

Глянув я на Анжеліку, побачив у її великих, трошки розкосих очах просьбу, і жаль мені стало образити її грубим словом. Я пішов разом з нею.

— Що значить «нудно», Ліко? Смішно це. Маленький ваш Зюзя, чи що? Няньку йому треба, щоб розважала? Ви думаєте, він хоч одну книжку за рік прочитує?..

— Не читає, — сказала Ліка і засміялась. — Тут я пас! Я мовчу.

— Ось бачите! — кинув я роздратовано. — Чудакові, який не хоче думати і мозок свій перемістив у ноги, всюди буває нудно.

— А скажіть, Василю, чому ви мене пощадили в «Чарльстоніаді»? Я все чекала, що побачу себе в цьому паноптикумі пошляків.

— Ми хотіли… Ми гадали… — промимрив я, не знаючи, як мені відкрутитися від прямої відповіді, і нарешті бухнув: — Ми хотіли в першу чергу вплинути на заводських.

— Скажіть простіше — що мене вже нічого «виховувати». Адже так? — І Ліка подивилась мені у вічі так пильно, що я зніяковів.

— Я цього не сказав, — буркнув я і подумав: «Знову вона переводить розмову на особисті теми».

— Ви гарний, славний хлопець, Василю, і чого там симпатичний, але іноді вам бракує шліфовки і широкого світогляду. По-вашому весь світ повинен складатися тільки з робітників, іншим місця під сонцем нема. Але ж таке життя стане сіре й нецікаве. А що коли частина людей буде музикантами, артистами, художниками, тими, кого ви так