Читати книгу - "Чарівні створіння"

* * *

Наступного тижня на Святвечір старе картонне містечко вже не здавалося таким маленьким. На церкві тримався кривенький шпиль, а ферма навіть не падала, якщо я ставив її як слід. На будинках виблискував білий клей, а охороняв їх такий самий вічний, як час, ватяний сніг.

Я лежав, підперши голову і за звичкою заховавши її під найнижчі гілки розлогої сосни. Блакитно-зелена глиця легенько дряпала мені шию, в той час як я охайно вмощував білі вогники гірлянд у круглі отвори на звороті поламаного містечка. Я сів, щоб оцінити результат, і задивився на блимання різнокольорових вогнів у фарбованих паперових вікнах. Ми так і не знайшли ані людей, ані тварин, та й жерстяні машинки кудись зникли. Місто мовчало, але уперше не здавалося порожнім, а я не був самотнім.

Я дивився на ялинку, слухаючи скрип Амминого олівця і батькової заїждженої новорічної платівки, і раптом помітив якусь темну цятку, загублену у складках ватяного снігу. Це була зірка завбільшки з монетку, розфарбована сріблом і золотом і прикрашена нерівним колом, зробленим, здається, з розігнутої скріпки. Зірка відпала від головної ялинки містечка — ялинки, яку ми не могли знайти роками. Цю ялинку ще в шкільні роки в Саванні зі щітки змайструвала мама.

Я поклав зірку до кишені з наміром наступного разу віддати її Ліні. Хай вона причепить її до свого намиста і завжди тримає при собі. Щоб більше ніколи не загубити. Щоб більше не загубити.

Мамі це точно б сподобалося. Тобто сподобається. Та й Ліна припала б їй до душі, а можливо, мама вже навіть встигла її полюбити.

Обирай сама.

Ця відповідь весь час була поруч. Вона ховалася у книжках у батьковому кабінеті й між сторінок маминої збірки рецептів.

Припорошена снігом.

12.І

Обіцянка

Щось наближалося. Зазвичай, коли так кажуть, не відбувається нічого незвичного, але що менше лишалося до Ліниного дня народження, то більше я замислювався про хід подальших подій. Коли ми повернулися зі шкільних канікул, коридор і шафки були забризкані балончиками — от тільки не подумайте, не вуличними графіті. На англійську вони не скидалися взагалі. Та й словами це важко було назвати, якщо ти ніколи не тримав у руках «Книги місяців».

За тиждень в аудиторії англійської мови розлетілися усі вікна. Звісно, їх міг розбити вітер, от тільки надворі стояв повний штиль, та й навіщо було вітру цілити в шибки одного-єдиного класу?

Оскільки тепер я не грав у баскетбол, то повинен був до кінця року відвідувати заняття з фізкультури. Це був найгірший урок у школі. Після години спринтів і обдирання рук на канаті я пішов до роздягальні — й побачив, що моя шафка відчинена, папери розкидані по підлозі, а рюкзак зник. Хоча за кілька годин Лінк знайшов його на смітнику за спортзалом, я добре затямив: «Книзі місяців» у школі Джексона не місце.

З того дня ми тримали книгу в мене вдома в шафі. Я все чекав, що Амма знайде її, скаже мені з цього приводу кілька «приємних» слів і посипле мою кімнату сіллю, але цього не сталося. За останні півтора місяці я перечитав старий фоліант у шкіряній шабатурці вздовж і впоперек, шукаючи ключ до нього у маминому затертому словнику латинської мови. Аммині кухонні рукавички вберігали мої руки від опіків. Книга містила сотні заклинань, і лише деякі з них були англійською. Решта промовляли до мене невідомими словами мовою чародіїв, яку ми вже й не сподівалися розшифрувати. Що більше ми перечитували сторінок, то неспокійнішою ставала Ліна:

— «Обирай сама». Це нічого не означає.

— Звісно, означає.

— У жодному розділі про це не сказано, у жодному заклинанні.

— Треба шукати далі. Що поробиш, це не загальновідомий факт.

«Книга місяців» повинна була відкрити нам таїну, залишалося тільки знайти її. Тим більше зараз, коли так невідворотно спливав час. Цей місяць міг бути нашим останнім.

Уночі ми лежали в ліжках і спілкувалися одне з одним на відстані багатьох будинків і вулиць, бо кожен вечір наче наближав нас до розмови, яка могла стати останньою.

«Про що думаєш, А.?»

«Ти певен, що хочеш знати?»

«Як завжди».

Гм, а чи справді я хотів знати? Я подивився на зім’яту настінну мапу: на ній зеленіла тонка лінія, з’єднуючи місця з прочитаних мною книжок. Міста мого уявного майбутнього, зліплені докупи скотчем, окреслені маркером і пришпилені кнопками. За останні півроку все настільки змінилося, що я вже не бачив маршруту зелених ліній. Тепер мене вела тільки дівчина.

Лінин голос почав стихати. Я ледь-ледь її чув.

«Підсвідомо я б воліла, щоб ми ніколи не зустрілися».

«Жартуєш?»

Вона не відповіла. Точніше не одразу.

«Так усе набагато складніше. Я думала раніше, що мені є що втрачати, але тільки тепер я це знаю напевно».

«Розумію».

Я зняв абажур з напільного світильника і витріщився на голу лампочку. Біль від яскравого світла змусив би мене забути про сльози.

«Я можу втратити тебе».

«Ми не втратимо одне одного, А.».

Вона мовчала. Я тимчасово осліп від світла. Навіть не міг розгледіти блакитний колір стелі, хоча зараз витріщався саме на нього.

«Обіцяєш?»

«Обіцяю».

Вона знала: цілком можливо, що я не дотримаюся цієї обіцянки. Але робитиму все, щоб таки дотриматися.

Намацуючи вимикач, я обпік руку.

4. II

Нічний гість

Лінин день народження був за тиждень.

Сім днів.

Сто шістдесят вісім годин.

Десять тисяч вісім секунд.

«Обирай сама».

Ми вже не мали жодних сил на шифри й коди, та все одно тікали зі школи, аби ще хоч один день почитати «Книгу місяців». Я став майстром з підробки Амминого підпису, а просити записку від Мейкона Рейвенвуда міс Тестер не зважилась би повік. Тож одного холодного ясного дня ми знову сиділи в саду Ґрінбраєру, закутавшись у старий спальник з тарабайки, і всоте, чи навіть утисячне, намагалися знайти в книзі чергову підказку.

Ліна почала здаватися. Її стеля була всіяна написами — словами, які вона не могла сказати, думками, які вона боязко тримала при собі.

Її не було в чому винити — ситуація справді залишала мало шансів. Та я не