Читати книгу - "Вічний календар"

лінія Мехаметів виводилася від османського сіпага Мегмета. Той осман утрапив у полон під час походу султанського війська до Європи. Угорці полонили його, перепродали купцям, перевізникам солі. Одного дня, коли великий човен пришвартувався до пристані в Романовій Коморі, залишили слабого Мегмета помирати в цьому селищі. Якась невідома хвороба, а може, виснаження підкосили молодий організм османа, у якого одне око було зелене, а інше — синє. Купці остерігалися, щоби хвороба не перекинулася на інших працівників, або, не дай Боже, на них самих, тому залишили Мегмета біля пристані. Яке було їхнє здивування, коли через рік, припливши тими ж човнами, наповненими сіллю, побачили живого і здорового Мегмета серед місцевих вантажників. Оповів їм тоді їхній колишній полонений, що вижив, прийняв християнство і взяв собі за жінку місцеву дівчину, у якої також одне око було пофарбоване смужкою неба, а друге — зелене, як течія Сяну. Батько Мегметової дружини наглядав за пристанню й, побачивши помираючого чужинця, змилосердився. Від того далекого середньовічного османського воїна й пішов рід Мехаметів. Прізвище перекрутили збирачі податків. Від того Мегмета стали всіх його нащадків записувати Мехометами, а згодом Мехаметами. Зрештою, помилка несуттєва, бо пішли вони від визнавця магометанської віри, про що свідчив корінь прізвища. Як би там не було, Мехамети вважалися давнім родом селища з усіма правами на свої землі, почесне місце в церкві й на цвинтарі. Як називалася родина, до якої пристав Мегмет, нам не відомо, бо податкові книги з відповідними записами зберігалися в Лежайську, який однієї ночі 1811 року спалахнув, і вогненні язики вилизали всі папери. Вигоріло все дощенту. Залишилися муровані будинки костелу, монастиря, ратуші, вежі й суду. Будинки вціліли, але церковні, податкові й судові книги, які там зберігалися, спопеліли. Так-от, той Мегметів тесть мешкав біля пристані. Щовесни, коли Сян виходив з берегів — зруб підтоплювало. Мегмет вирішив будувати інший дім і вибрав місце подалі від води, а тестів зруб, перебудувавши, почали використовувати як комору.

На місці, вибраному колись османом Мегметом, його внук у сьомому коліні Олекса Мехамет заклав фундамент нового дому. Запліччя Мехаметової обори торкалися води Сяну. Олекса відновив невеличку пристань — придасться, бо перепливав на човні від одного берега до другого, якщо треба було щось перевезти. А в зарослих очеретом місцях Віслоку ловив рибу. З дитинства знав глибини й мілководдя. У вітряну погоду човен терся бортом об палі пристані, наче кіт зі сверблячкою. Від цього на правому борті виднілися витерті білі смужки. Раз на два роки Олекса виймав протерту дошку й заміняв новою. Перед осінніми дощами, щоб не набиралося дощівки, витягував човен на берег і перевертав черевом догори. На зиму затягував до комори, а навесні, прив’язавши до пристані, тримав кілька днів, щоби перевірити, де човен розсохся. А тоді смолив зсередини дно. На Мехаметову обору нерідко зліталися річкові чайки й ходили за курми, видзьобуючи риб’ячі голови, якими їх підгодовувала Пелагія. Від весни до осені Мехамети, їхні коти й річкові чайки їли свіжу рибу. Олексині діти вчилися плавати й одночасно промовляти перші слова. Улітку, коли вода в річці прогрівалася, як пряжене молоко, а всіляка комашня дірявила гаряче повітря, Юрко й Катеринка Мехамети, запливаючи човном на середину Сяну, стрибали в його теплі води. Коли їхні дитячі тіла стягувало від холоду, і сироти пробігали, змушуючи дітей тремтіти, то, стоячи з довгою жердиною, Юрко підпливав на мілководдя — вони спостерігали за маленькими рибками.

На полях достигала пшениця, а на берегах цвіло різнотрав’я. Сяном плавали пасажирські човни. У роки, коли сильні льоди сковували річку навесні, десь у Перемишлі під силою натиску проламувалися дерев’яні мости — і повз Мехаметову пристань пропливали дерев’яні підпори. Одного разу льодяні брили були такими великими, що річка забрала з собою й Олексину пристань.

У 1930 році Юрій Мехамет одружиться з Теклею Ванат. Перед одруженням Юрка з Теклею поїхала родина до Лежайська, щоби сфотографуватися. Батько Юрка, Олексій, покликав зятя Івана, який був уже одружений з Катеринкою, та їхніх двох дітей. Заїхали в Лежайську до фотографа. Катерининих дітей для сміху перебрали на турків.

Незвичним парадом славилася Романова Комора. Він відбувався кожного року перед Пасхою. Одягнені у військові кітелі польського війська з аксельбантами та широкими стрічками через плече, у стилізованих фесках, прикрашених різними узорами, хлопці несли варту біля Гробу Господнього. А на Великдень на церковному подвір’ї крокували під марші духової оркестри, показуючи різні вправи військової муштри. Ніхто не міг пояснити, звідки ті турки прижилися в Романовій Коморі й чому саме вони несуть службу кожного року при плащаниці? Якщо б убиралися в хрестоносців, які здобували Єрусалим у ранньому Середньовіччі, то було б зрозуміло, але турки? Говорилося, що хтось із Романової Комори, перебраний в османську одіж, утік із полону. Прибув до селища в переддень Пасхи і клінчав при плащаниці, дякуючи Господу за звільнення. І наче з тих часів усіх, хто стояв на чатах при плащаниці, почали називати турками. А яскраві стрічки, аксельбанти, турецькі фески, військові кітелі підкреслювали урочистість і небуденність події для християнського миру.

На одній зі станцій після перетину нового кордону ешелон облетіла новина, що ялівка якогось господаря народила теля. Цю новину жваво обговорювали. Під час перестоювання, коли набирали воду та випорожнювали шлунки, приходили подивитися на новонароджене теля. Трапилася ця пригода з ялівкою Мехаметів. Ще перед тим, як Юрій поставив свій підпис під переселенчими документами, у його родині радилися, що робити з тільною ялівкою, реченець якій припадав на визначений комісією час від’їзду з Романової Комори. Радилися-радилися, але нічого не придумали. Припнули черевату ялівку до саней і поволі поїхали на станцію. Уночі, коли з-під хвоста ялівки з’явилася чорно-сіра куля і дві ратиці, Мехамети — син і батько — зачепили грубий шнур за ратиці ще невидимого теляти й почали обережно тягнути. Зранку, коли прокинулися Мехаметові діти, теля лежало на соломі, а корова облизувала його ріпавим язиком. У теляти посередині чола була біла зірка, а само воно мало дивну масть — чорні й червоні латки, наче мозаїка, були викладені на білому тлі.

П’ятеро Мехаметових дітей підходили до корови й заглядали, а Текля, гладячи коров’яче вим’я, промовляла до неї, наче до малої дитини. Перші цівки срібного молока вдарили по металевому цебрі — й Мехамети відчули, що його солодкий запах перебив усі сопухи. Вони ковтали слину, а здавалося, що то молоко тече їхніми стравоходами. Подоївши корову, Катерина протерла водою вим’я й подала цеберко Юрієві. Він надпив, тоді надпила Пелагія, Олекса, відтак — діти, а коли на дні залишилося кілька крапель, малий Іванко запхав свою руку — обводив рукою дно й підносив пальчика до мордочки свого пса, якого забрав із собою з буди, незважаючи на вмовляння дорослих. Щеня лизало палець і чхало. Текля видоїла не все. Знала, що, зіп’явшись на ноги, теля шукатиме маминої цицьки. У потязі щаслива родина пила молоко. Здавалося їм, що то Ісус ділився з ними п’ятьма хлібами і двома рибами.