Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

class="book">Вільгельм не втомлювався захоплюватися солдатами своєї сотні, називаючи їх високоморальними, сміливими та незрівнянно кращими за солдатів інших національностей. Єдиною вадою він уважав надмірну добродушність українців, через що вони не протестували і не скаржилися нікому навіть у тих ситуаціях, коли, на Вільгельмову думку, це обов’язково слід було робити.

— Я часто сам підбурював їх у таких випадках, — розповідав він. — Не раз, щойно довідавшись про се, прикликав я жовніра, котрого побив польський офіцер, і наказував воякові зголоситися до рапорту в тій справі й заявити своєму комендантові, що робить се на мій приказ. Опісля, розуміється, пильнував я, щоби справи не закрили. То була також одна з причин, із-за яких прозивали мене «соціялістом».

Зазвичай, коли Вільгельмові та його воякам доводилося займати нове місто, вони насамперед випускали з тюрми тих, кого більшовики ув’язнили за співпрацю з українцями. То були переважно молоді люди, котрі відразу ж намагалися віддячитися за звільнення і стати у пригоді визволителям. Якось визволені юнаки привели Вільгельма до житниці, де вже лежали мішки зі зерном, що їх не встигли вивезти більшовики. Директор зерносховища лише знизав плечима на Вільгельмову заяву, що вони забирають сто мішків:

— Беріть. Мені все одно, хто їх забере.

Вільгельм конфіскував зерно і видав посвідчення, згідно з яким австрійський уряд мав би повернути директорові гроші. Після зерносховища пішли до цукроварні. Там відбулася схожа сцена.

Вільгельм розумів, що йому доведеться ще тривалий час годувати майже дві сотні людей та коней, тож він хоч і мав два мільйони гривень, але тримав їх насамперед для виплат воякам, а кожен із них щомісяця отримував півтори тисячі гривень разом із добовими. Зрештою, за гроші все одно нічого не можна було придбати.

В іншого господаря Вільгельм узяв двох великих і добре вгодованих кабанів і ще кілька менших, два десятки овець і стільки само рогатого молодняка, вісім верхових коней і поживу для худоби. Завдяки цьому він міг бути спокійний, що його солдати не голодуватимуть, а також що все те не дістанеться більшовикам.

За якийсь час на подвір’ї з’явився вбраний у селянські кожух і шапку чоловік. Він несміливо підійшов до Вільгельма і назвався сільським учителем. Попросив вибачення за свій зовнішній вигляд і сказав, що вчора в його будинку п’яні більшовики публічно ґвалтували жінок і дівчат, а потому майже голими викидали їх на мороз. Його власних дружину та доньку теж зґвалтували. Дружина і донька дивом вижили. Учитель говорив трохи по-українськи, а трохи по-російськи. Він показав страшні докази погрому, й Вільгельмові солдати затримали дванадцятьох винуватців, котрих уже впіймали селяни. Злочинцям влаштували очну ставку, на яку прийшли покривджені. Усі вимагали розправи. Вільгельм збирався покарати винних ударами шомполами, побоюючись, що жорстокіша розправа викличе подальшу помсту на селянах. Адже він зі своїм військом незабаром піде звідси, а замість нього у будь-який момент могли повернутися більшовики. Та люди домагалися розстрілу. Тоді Вільгельм забрав винних зі собою, пообіцявши вирішити їхню долю до ранку.

Увечері Вільгельм згадав, що в нього залишилося ще трохи кокаїну. Вони з Іваном вдихнули по дрібці й почулися повними сил і готовими до подвигів. Але коли вийшли надвір, то побачили, що кілька більшовиків скрутили руки охоронцям і намагаються втекти. Вільгельм та Іван зреагували миттєво, і дуже швидко всі злочинці знову були зв’язані. Їм іще раз влаштували допит, під час якого виявилося, що, «крім двох чи трьох жидів, решта були несвідомі українці». Бійців покарали ударами шомполів і відпустили з тією умовою, що до більшовиків вони не повернуться, а комісара вирішили повісити на стовпі, щоби вдовольнити жагу помсти покривджених і для постраху іншим. Ніхто з місцевих його не знав, тож ніхто за нього і не заступився. Видно, що то був зайда, хоч і дуже добре говорив українською. Зробили петлю з телефонного дроту, закинули йому на шию, підтягли догори на стовп, але дріт урвався. Повторили все — і знову дріт тріснув. Тоді в комісара здали нерви й він узявся обзивати своїх убивць прихвоснями буржуазії, наймитами капіталізму та ворогами власного народу, а солдата, котрий його вішав, — «скотиною». Солдат розлютився й ударив чоловіка колодкою в голову, ще й так сильно, що в того вискочило око і зависло над носом. Комісар ухопив це око, зі силою шарпнув і викинув далеко вбік. Кров текла з очниці, та комісар не зважав на це і знову крикнув: «Скотина ти!». Тоді солдат не витримав і вистрелив йому в голову.

Та навіть попри такі прикрі сутички, звістка про справедливих «галицьких січовиків» швидко рознеслась околицями, й місцеве населення зустрічало Вільгельма радісно, як визволителя, до нього не раз звертались у пошуках справедливості. Вільгельм розповідав:

— Одного разу сиджу я в канцелярії, а тут приходить до мене якийсь панич і питається, чи я є командантом сеї округи і чи тут стоять мої війська. Я відповів, що так. Але мене дуже здивувало, що сей чоловік гостро дивиться і навіть не представляється. По мові я пізнав москаля. Я спитався, чим можу йому помогти. На се він виймає «бумаґу» і мовчки передає мені. Я читаю і бачу спис імен, — мабуть, селян, — і питаюся його: «А то що?». А він гордо: «Се спис селян мого села, котрі грабували і котрих треба повісити!». Мов грім мене вдарив; у першій хвилині я мовчав, не знаючи ще, в чому річ. Тоді встав, подер папір, кинув йому в лице і крикнув до нього, щоби він зараз щезав, бо в противнім випадку я його застрілю. Він зблід і мовчки пішов. Можна уявити собі, скільки було подібних випадків і скільки невинних селян згинуло сим шляхом. Але Стрільці нікого не повісили, нічого не спалили — всюди, де вони були, тільки добро робили, і всюди, де вони були, їх любили.