Читати книгу - "Кресова книга справедливих"

30 липня 1943 р. Державне політичне представництво у Зверненні до українського народу закликало перестати масово вбивати польське населення та призупинити співпрацю з німецьким окупантом. Було задекларовано, що поляки не відмовляться від східних земель, і проголошено вшанування рівності громадянських прав та свобод для українців („Rzeczpospolita Polska”, 9 VIII 1943, передрук у: Prawdziwa historia Polaków. Ilustrowane wypisy źródłowe 1939–1945, ч. 2: 1943–1944, oprac. A.K. Kunert, Warszawa 1999, с. 1243–1244).

Щодо Волині було прийнято рішення про фізичну ліквідацію всього польського населення, а жителям Галичини було «лише» поставлено ультиматум, що вони, під загрозою смерті, повинні покинути цю територію, проте, на практиці спосіб проведення антипольської акції та її наслідки були подібними.

З чисельної літератури, в якій ідеться про хід конфлікту в сорокових роках, ми наведемо лише деякі роботи: A.L. Sowa, Stosunki polsko-ukraińskie 1939–1947, Kraków 1998; G. Motyka, Tak było w Bieszczadach. Walki polsko-ukraińskie 1943–1948, Warszawa 1999; Ukraińska partyzantka 1942–1960. Działalność Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i Ukraińskiej Powstańczej Armii, Warszawa 2006; G. Hryciuk, Przemiany narodowościowe i ludnościowe w Galicji Wschodniej i na Wołyniu w latach 1931–1948, Toruń 2005. Відмінні погляди, наприклад, у справі ідейних джерел націоналізму, адекватності кваліфікації злочинів супроти поляків як геноциду чи обґрунтованості проведення операції «Вісла», представляє, м.ін., Владислав Філяр (Przed akcją „Wisła” był Wołyń, wyd. 2, Warszawa 2000). Позицію патріотично-кресових кіл, які не погоджувалися з «офіційною» наукою, виражали, м.ін., Eдвард Прус (Atamania UPA. Tragedia kresów, Wrocław 1996; Taras Czuprynka. Hetman UPA i wielki inkwizytor OUN, Wrocław 1998; Stepan Bandera 1909–1959. Symbol zbrodni i okrucieństwa, Wrocław 2004) та Віктор Поліщук (Dowody zbrodni OUN i UPA, Toronto 2000; Gorzka prawda. Cień Bandery nad zbrodnią ludobójstwa, Warszawa 2006); пор. також статті Люцини Кулінської та Чеслава Партача у збірній праці Stosunki polsko-ukraińskie w latach 1939–2004, red. B. Grott, Warszawa 2004. Тезу про український геноцид (третій, поруч із німецьким і радянським) поляків, переконливо обґрунтовує Ришард Шавловський (Wstęp [у:] W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939–1945, t. 1–2, Warszawa 2000; Trzy ludobójstwa, „Nasz Dziennik”, 10 VII 2003, та гасла про геноцид в Encyklopedii „białych plam”, t. XI, Radom 2003 i Encyklopedii katolickiej, t. XI, Lublin 2006).

W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo...; H. Komański, S. Siekierka, Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na Polakach w województwie tarnopolskim 1939–1946, Wrocław 2004; S. Siekierka, H. Komański, K. Bulzacki, Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich w województwie lwowskim 1939–1947, Wrocław 2006; Z. Konieczny, Stosunki polsko-ukraińskie na ziemiach obecnej Polski w latach 1918–1947, Wrocław 2006. Остання позиція вміщає додаток, який є розширеною версією попередньої публікації: Zbrodnie nacjonalistów ukraińskich na ludności cywilnej w południowo-wschodniej Polsce (1942–1947), red. Z. Konieczny, Przemyśl 2001.

Дані з „Na Rubieży” («На рубежі», до № 66) у своїх двох книжках використав Станіслав Ястшембський: Martyrologia polskiej ludności w województwie lwowskim w latach 1939–1947 [Katowice 2004] i Ludobójstwo ludności polskiej przez OUN-UPA w województwie stanisławowskim w latach 1939–1946, Warszawa 2004. Готується повне зібрання матеріалів щодо Станіславівського воєводства.

У тому числі на Волині – близько 37 тис., у Тернопільському – майже 24 тис., у Ряшівському й Люблінському воєводствах – 10 тис., у Львівському воєводстві – понад 20 тис.

Питання страт всебічно аналізує й дає обережні розрахунки Ґжеґож Грицюк (Przemiany narodowościowe i ludnościowe..., с. 271–279, 304–315).

Детальні дослідження цього питання розпочалися практично недавно: у комп’ютерній базі Осередку КАРТА у Варшаві фігурує близько 3 тис. українських жертв, наведених на основі документації, яку зібрав Євген Місило. Тут потрібно згадати також українські жертви ОУН-УПА. Віктор Поліщук нараховує 80 тис. – однак, вихідних даних (надісланих свідками та опублікованих в українській пресі на початку дев’яностих років, списків жертв з трьох регіонів Рівненської області та трьох регіонів Станіславівської області), не було перевірено, а механічно перенесено на всі Креси. Див.: W. Poliszczuk, Nacjonalizm ukraiński w dokumentach, cz. 3: Dokumenty z zakresu działań struktur nacjonalizmu ukraińskiego w okresie od grudnia 1943 do 1950 roku, Toronto 2003, с. 370–470 (перелік понад 6 тис. українських жертв ОУН-УПА українською мовою); Gwałt na prawdzie o zbrodniach OUN Bandery, Toronto 2003 (цей самий перелік польською мовою).

Слід пригадати хоча б ініціативу Вацлавa Хмєлевського, родом з Ковалівки (Ковельський повіт, Волинське воєводство). У 1997 р. в листі до посла України у Польщі він писав про українця Омеляна Бойчуна, якого УПА стратила за те, що він попередив жителів Ковалівки про напад: «Ця ганебна смерть є на моїй совісті. Я останній з поляків, який може до Вас звернутися з проханням сплатити борг вдячності. Раніше ми не мали такого шансу. [...] Я звертаюся до Пана Посла з проханням відновити людяність, гідність і честь Омеляна Бойчуна, повернути Його добру репутацію сім’ї та суспільству. Омелян любив життя та людей, за них він віддав своє молоде життя. Він загинув як зрадник України і ворог українського народу. Фактично він був героєм, протиставився тисячам націоналістів, які прагнули крові. Він не хотів вбивати невинних людей і безборонних сусідів». Більш контроверсійною була пропозиція