Читати книгу - "Якщо кров тече"

стає тим нервовим, невротичним чоловіком, який три роки тому мало не спалив свій будинок. Він міг сказати собі не звертати уваги на дрібниці типу гойдалок і лавок, а дозволити історії понести його, але коли він дивився на екран, кожне слово здавалось неправильним. За кожним ніби ховалося інше, краще, але невидиме.

Чи могло бути, що в нього розвивається Альцгеймер? Може, в цьому річ?

— Не дуркуй, — сказав він і сполошився від того, як сильно говорив у ніс. А ще як хрипко. Дуже скоро він геть втратить голос. Хоч тут і нема з ким говорити, окрім самого себе.

«Вези свою сраку додому. Там тобі є з ким говорити: жінка і двоє дітей».

Але якщо він це зробить, то втратить книжку. Він знав це так само добре, як власне ім’я. Через чотири-п’ять днів, коли повернеться до Фалмута й одужає, він відкриє файли з «Гіркою річкою», подумає, що ті рядки писав хтось інший, і гадки не матиме, як закінчити цю чужу історію. Поїхати зараз означає викинути на смітник цінний дар, якого він може ніколи більше не потримати в руках.

«Корчив із себе міцного мужика, а воно на запалення легень повернуло», — сказала донька Роя Девітта, маючи на увазі «Ох і дурень». Чи стане він ще одним таким самим?

Пан чи пропав. Книга або життя. Чи справді вибір такий суворий і мелодраматичний? Звісно ж, ні, але він точно почувався як десять кілограмів гімна в п’ятикіло­грамовому мішку, — тут жодного сумніву.

«Подрімати. Треба подрімати. А як прокинуся, то зможу вирішити».

Тож він знову хильнув «Чарівного еліксиру доктора Кінга» — чи як там воно називається — і зіп’явся сходами до спальні, яку вони ділили з Люсі, коли вибиралися сюди в інші рази. Йому хотілося спати, а коли він прокинувся, дощ із вітром уже прибули, і вибір був зроблений за нього. Треба дзвонити. Поки ще можна.

19

— Привіт, кицю, це я. Вибач, що розгнівав тебе. Справді, вибач.

Вона повністю пропустила це повз вуха.

— Щось мені це не схоже на алергію, містере. Схоже на те, що ти захворів.

— Це просто застуда. — Він прочистив горло. Принаймні спробував. — Хоч, мабуть, і доволі сильна.

Прочистивши горло, Дрю спровокував кашель. Він прикрив старомодну слухавку рукою, але Люсі, певно, все одно почула. Вітер зривався, дощ періщив у вікна, світло блимало.

— І що тепер? Просто сидітимеш у норі?

— Думаю, доведеться, — сказав він, а тоді поспішив додати: — Річ уже не в книжці. Я б повернувся, якби вважав, що це безпечно, але буря вже тут. Ось зараз світло блимнуло. Мабуть, я втрачу електрику й телефон ще до темряви. Тут я змовкаю, щоб ти сказала, що попереджала мене.

— Я тебе попереджала, — сказала вона. — А тепер, коли ми з цим розібралися, кажи, наскільки сильно ти захворів?

— Не дуже сильно, — сказав він.

То була набагато жирніша брехня, ніж про неробочу супутникову тарілку. Йому здавалося, що захворів він сильно, але якби він це визнав, оцінити її можливу реакцію було б важко. Чи подзвонить вона в поліцію Преск-Айла й викличе службу порятунку? Навіть у теперішньому стані це здавалося йому надмірним. Не кажучи про те, що було б страшенно соромно.

— Мені це не подобається, Дрю. Не подобається, що ти там, відрізаний. Ти впевнений, що не зможеш виїхати?

— Раніше, може, міг би, але я випив засобу від застуди, ліг подрімати й проспав. Тепер уже не наважуся. Тут ще після минулої зими дренажні труби забиті, а дорогу попідмивало. Такий сильний дощ майже точно затопить великі ділянки шляху. Не виключено, що «субурбан» і проб’ється, але коли ні, то я можу застрягнути за дев’ять кілометрів від хатини й за тринадцять — від «Великого 90».

Запала тиша, і Дрю здалося, що в ній він почув її думки: «Корчив із себе міцного мужика, ох і дурень». Тому що іноді слів «Я тебе попереджала» недостатньо.

Вітер знову дмухнув, світло знову заблимало (або, може, замиготіло). У телефоні ніби сюркнула цикада, а тоді знову затихла.

— Дрю? Ти ще там?

— Так.

— Був якийсь дивний звук у телефоні.

— Я чув.

— У тебе є харчі?

— Скільки завгодно.

Та їсти не дуже хотілося.

Вона зітхнула.

— Тоді укрийся, як зможеш. Подзвони ввечері, якщо телефон ще працюватиме.

— Гаразд. А коли розпогодиться, я приїду додому.

— Якщо дерев не нападає, а так сидітимеш, доки хтось не вирішить приїхати й розчистити дорогу.

— Тоді я сам її розчищу, — сказав Дрю. — У сараї лежить татова бензопилка, якщо ніхто з наймачів не забрав. Бензин з неї точно вивітрився, але я можу злити трохи з «субурбана».

— Якщо сильніше не захворієш.

— Я не…

— Скажу дітям, що в тебе все добре. — Вона тепер більше зверталася сама до себе. — Нема сенсу їх тривожити.

— Це доб…

— Це гімняно, Дрю. — Вона терпіти не могла, коли він її перебивав, але не відчувала жодних докорів сумління, коли робила це сама. — Я хочу, щоб ти це розумів. Коли ти загнав себе в це становище, ти загнав у нього й нас.

— Вибач.

— Книжка добре йде? Сподіваюся, що так. Сподіваюся, вона варта всіх цих тривог.

— Усе добре.

Він уже не був цього певен, але що їй сказати? «Знову почалося те лайно, Люсі, а тепер я ще й захворів»? Чи це полегшить її неспокій?

— Гаразд. — Вона зітхнула. — Ти ідіот, але я тебе люблю.

— Я теж тебе л… — Вітер заволав, і раптом єдиним світлом у хатинці залишився той його водянистий і тьмяний різновид, що ліз у вікно. — Люсі, в мене світло зникло. — Голос звучав спокійно, це добре.

— Подивися в сарайчику, — сказала вона. — Там може бути коулменівський ліхтар…

Знову почулося сюрчання цикади, а тоді — тільки тиша. Дрю поклав старомодну слухавку на місце. Він лишився сам.

20

Він узяв стару засмальцьовану куртку з гачка коло дверей і в мутному світлі пробився до сарайчика з інструментами, одного разу закрившись рукою від летючої гілки. Може, це через хворобу, але йому здавалося, що вітер уже дме добряче за шістдесят на годину. Він видобув ключі, а холодна вода затікала на шию, незважаючи на піднятий комір, і йому довелося спробувати три ключі, перш ніж знайшовся той, що відімкнув висячий замок на дверях. Йому знов довелося сіпати й теліпати, щоб ключ крутнувся, і на той час, коли замок таки зволив його впустити, Дрю геть намок і закашлявся.

У сараї було темно й повно тіней навіть із широко розчиненими дверима, але світла таки вистачило, щоб Дрю зауважив на дальньому столику татову бензопилку. Були там і інші пилки, а серед них — одна дворучна, яка, мабуть, могла придатися, бо бензинова здавалася немічною. Жовта фарба корпусу майже геть укрилася шаром прадавнього масного бруду, стрічка сильно заіржавіла, і наразі він усе одно не зміг би й уяви­ти, як набирається досить енергії, щоб смикнути за дріт і запустити її.

Утім, Люсі не помилялася про коулменівський ліхтар. На полиці ліворуч від дверей стояло аж два таких, разом з каністрою палива