Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

— До зустрічі, — а потім, не нав’язуючись з обіймами й іншою дурнею, Настя розвернулася, прямуючи в бік гримерок.

Аміна провела її поглядом, повернулася на сцену. Спочатку просто присіла, а через кілька хвилин вилізла вище, притягнула ноги до грудей, обняла їх руками, переривчасто зітхаючи.

Вона трохи заздрила Насті. Адже в тієї видалася гарна історія. Дуже гарна. Але для себе просити її Аміна не хотіла б. Їй потрібна інша історія. Історія про неї та про Метелика. Її Метелика.

***

Дівчата попрощалися з Настею куди більш емоційно, ніж Євген або Аміна. Були навіть сльози, а ще був торт і сік.

Коли зателефонував Гліб, Настя вже сиділа у своїй комірчині, загасивши світло.

На тому дивані, на якому прийшла до тями після зомління, який так любив Пір, на якому непогано спалося Імагіну.

Він і сьогодні застав її тут.

Побачив силует у темряві, опустився поруч, не поспішаючи переривати її задумливу тишу.

— Нарадились? — першою заговорила вона. Опустила руку на чоловіче коліно, трохи стиснула, а потім схилила голову, притискаючись лобом до його плеча.

— Завтра продовжимо, а сьогодні я спати всіх відправив. Може, ми теж, спати?

— Ага, дай мені хвилиночку, і поїдемо.

Хвилиночка затягнулася. Вони довго ще сиділи в комірчині. Гліб — дивлячись у темряву, а Настя — притулившись до його плеча, думаючи про швидкі життєві зміни.

— Я вирішив сюди нового адміністратора запросити. На місце Піра. З батьком уже переговорив, він обіцяв не втручатися, тепер шукаю людину.

— Дай шанс Аміні.

— Вона танцівниця, Насте.Не адміністратор. Вона не зможе.

— Але тоді постав того, хто стане прислухатися. Вона любить Метелик. Навіть більше ніж ти.

— Добре, я подумаю.

І знову тиша. Довга, спокійна, прощальна.

— Все, я готова.

Різко підскочивши із дивана, Настя відвернулася від чоловіка, непомітно витираючи очі. Ще не вистачало, щоби подумав, що розплакалася, почав втішати…

Ні, зовсім навіть вона не плакала, просто… З усім прощатися важко. Навіть із цим місцем, остогидлим до зубного скреготу, але таким доленосним для неї.

— Ходімо, — а він удав, що не помітив сліз. Узяв її за руку, поцілував солонувату щоку, відчинив двері, прямуючи в сторону заднього входу.

Йдучи по коридору, Настя відчувала, як серце заспокоюється, а потім знову починає битися трохи швидше, кілька разів навіть виникало бажання висмикнути руку, повернутися в зал, до Аміни, попрощатися ще раз із нею, або в гримерку до дівчаток, щоби виплакатися там, але піддатися пориву не судилося — Гліб тримав міцно. Стискав її пальці у своїй долоні, начебто просто виводячи з клубу, а насправді — ставлячи жирну крапку в дуже довгому і важливому реченні Настиної життєвої розповіді.

Сівши в машину, Туся не оберталася й не дивилася на будівлю. Навіщо, якщо цей етап позаду? Цікаво тільки, що далі?