Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

– Замість опікунів Ганхілди із убивцею для передачі грошей зустрінеться наш агент. Точніше, нібито для передачі.

– І як він це зробить, якщо не знає, з ким зустрічатися? – діловито уточнила Британі.

– Не хвилюйся, наш агент знатиме усе, – запевнила Вівіан. – Після висунення звинувачення у розтраті коштів ми отримаємо право просканувати пам’ять обох Краковецьких.

Тим часом Закері будив Ганхілду так м’яко, делікатно й тактовно, як тільки міг. Проте навчена гірким досвідом попередніх двох пробуджень Ганхілда прокидатися не хотіла.

Не зовсім же ж вона кругла дурепа, щоб втретє наступати на ті ж граблі! Ні-ні-ні! Більше ніяких пробуджень! А лише спати, спати й ще раз спати!

Уві сні їй добре. Уві сні у неї не болить кожна клітинка тіла, не паморочиться голова, не ріжуть й не сльозяться від світла очі.

Точніше їй було добре, поки вона не почала прислухатися до того, що їй шепоче ласкавий голос.

У-у-у підступний! Спокусив! Звабив ніжними промовами й тепер їй з кожною хвилиною усе гірше й гірше!

– Іди! Цур тебе! Пішов геть, нечистий! – не розплющуючи очей, застогнала Ганхілда.

Відчувши, як стиснулося від болю дівоче тіло, Закері погладив дівчину по голові, забираючи на себе й жахливе запаморочення, й жахливу нудоту, і біль у всьому тілі, що вивертала навиворіт.

– Твою ж метелицю! – вилаявся емпат, насилу встоявши на ногах від нападу болю, що атакував його. – Магістр Фарлак, вам що знеболювальних заклинань шкода?! Клянусь богами, якби не мав повного резерву, вже віддав би їм свою душу!

– Ні, не шкода. Однак для організму і дії зцілювальних заклинань набагато корисніше глибокий сон! Чи ви думаєте, я просто зі старечого ресентименту тримаю її зануреною у сон?! – уїдливо поцікавився жрець.

– Даруйте, не подумав, – прошепотів блідий, як смерть Закері, що боровся з нудотою, яка збивала його з ніг. На лобі його виступив піт, а руки, як втім і взагалі усе тіло, тремтіли. – А якщо на п’ять хвилин накласти знеболювальне заклинання? Адже це не завдасть їй великої шкоди? Я просто не витримую її біль, – зізнався він.

– Добре, можеш знеболити на п’ять хвилин, – дозволив жрець. – Чи ти не впораєшся сам?

– Краще ви, – опустившись на підлогу поряд із ліжком, прошепотів емпат, у якого ніяк не виходило впоратися з дурнотою.

Жрець, не сходячи з місця, кинув у свою пацієнтку заклинання.

– Дякую, – зіскрібаючи себе з підлоги, подякував Закері. – Ху-у-х! – Видихнув він й, важко спершись на бильце ліжка, сів на його краєчок поряд із хворою, щоб продовжити її пробудження.

– Заку, може, краще я? – запропонувала Вівіан.

– Ні, – відмовився емпат. – Я просто не думав, що... От і хапонув здуру зайвого! Але я вже у порядку.

– Ти впевнений? – спитали хором Вівіан та Ельжбета, не повіривши йому на слово.

– Впевнений, – бадьоро підтвердив молодик.

– Магістр, він у порядку? – усе одно не заспокоїлася Вівіан.

– Ображаєте, – насупився жрець. – Він не просто у порядку, йому дуже добре!

– Він правий! Мені дуже добре! Так добре, що співати хочеться! – щасливим голосом підтвердив Закері. – Ой, а ви не казали мені, що ця Ганхілда така гарненька! Ще й багата! І сирота! Може, й мені одружитися? – він дурнувато гигикнув.

Вівіан здивовано глянула на жерця: – Ви що, і його знеболили?

Жрець закотив очі й пирхнув:

– Звичайно ж, ні! Я знеболив лише свою пацієнтку. А ваш емпат просто знову, як він там висловився? Ах, так! Здуру хапонув зайвого! Й справді, здуру! Та ви не хвилюйтесь, одна-дві хвилини і його попустить.

– Світло очей моїх, Ганхілдочко, прокидайся! Сонце встало, ранок зимовий настав. За вікном новий день! – тим часом повторно приступив до дорученої йому справи Закері. – Відкрий оченьки, відкрий оченята, красуне! На цей раз боляче не буде, ГАРАНТУЮ!

Вівіан та Ельжбета закрили очі руками.

– Я не можу це ні чути, не бачити, – похитавши головою й пирснувши зі сміху, прошепотіла Вівіан.

– Я теж, – запевнила Ельжбета, посміюючись.

– А на мою думку, він дуже милий, – не погодилася Британі.

Сивий жрець вдав, що думає, про щось своє і нічого не чує, і не бачить.

Ганхілда була згодна з Британі. Той, хто її будив, був дуже милий. Такий милий, що йому просто неможливо було не повірити. Можливо, виною тому було, що її ніхто ніколи не будив такими словами. А можливо, уся справа була в ейфорії, яка раптом наповнила усю її істоту, даруючи відчуття легкості та щастя.

Хоч би що там було, але Ганхілда усе ж таки наважилася і розплющила очі.

– Ух ти, які гарні очі! – одразу ж привітали її.

– Від гарних очей чую! – парирувала вона, не насміхаючись, між іншим, жодного разу, а кажучи чисту правду. Вона ніколи й ні в кого ще не бачила таких гарних карих очей. Не кажучи вже про те, що ці очі дивилися на неї з абсолютно щирим, якщо не замилуванням, то вже розчуленням точно!

Треба ж, а в неї, й справді, нічого не болить! Не обдурив! Він ще й чесний!

– Ти не обдурив мене! – розпливлася Ганхілда у широкій щасливій посмішці. – І ти такий гарний! – перш ніж, встигла подумати, брякнула вона.

– І ти дуже гарна! Просто найкрасивіша дівчина на світі! – запевнив Закері, який на той момент вже протверезів. – І я обіцяю тобі, що ми про це ще поговоримо, але спочатку справа.