Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Спершу Войнаровському мовби й повезло. До Санкт-Петербурга його доставили в день іменин дружини Петра І, майбутньої російської імператриці Катерини Першої – уродженої Марти Скавронської.
Дочка литовського селянина, вона під час Північної війни 1700–1721 років потрапила 1702 року в зону дій російських військ, а пізніше й на очі Петра. І так вразила владику імперії, що невдовзі вона, дочка простого селянина, стала фактичною дружиною Петра І. У 1712 році монарх оформив з нею шлюб – через дванадцять років відбудеться коронація. Після смерті Петра І – загадкової, до речі, – гвардійські полки під керівництвом О. Д. Меншикова посадять вдову на престол. Правління державою зосередиться в руках Верховної таємної ради (1726–1730).
До України Катерина І відчувала якусь незбагненну симпатію, тож за її правління у 1727 році буде відновлено гетьманство на Лівобережній Україні…
Але це станеться потім, а тоді, коли до Петербурга привезли племінника гетьмана Мазепи Андрія Войнаровського, і Петро І, аж руки потираючи від задоволення, приготувався особисто допитати в’язня «с пристрастием», як за нього раптом заступилася Катерина, кохана його дружина.
– Петю, – лащилась до мужа-монарха, – який сьогодні день?… Га? Правильно, день мого янгола, твоєї любої дружини, і я прошу тебе… Хоч сьогодні не проливати кров і не мучити людей… Пе-етю, заради такого дня, а він раз буває на протязі року, день іменин, пощади нещасного племінника гетьмана Мазепи… Заради мене і мого сьогоднішнього дня… Я ж так тебе кохаю, моя ти радість…
Цар пирхнув, пересмикнув гострими вусиками, махнув рукою.
– Бути по-твоєму! Заради тебе милую його. Але тільки від допиту в казематі з тортурами. Твоїм протеже займеться суд…
Так Катерина, вже тоді майже імператриця, врятувала Войнаровського від смертної кари – після суду він відбув семилітнє ув’язнення в казематі Петропавловської фортеці, восени 1723 року був підписаний указ про його звільнення з фортеці – з одночасним засланням до Сибіру. На вічне поселення в Якутську…
Мине звідтоді чи не двадцять років. Саме тоді – у 30-ті роки ХVIII століття – по Сибіру мандруватиме учений історик Г. Міллер. Захопившись полюванням у тамтешніх краях, учений історик якось заблудиться в околицях Якутська і зустріне нелюдимого суворого чоловіка, який і запропонує перечекати ніч, що надходила, на його заїмці. Там за вечерею вони розбалакаються, і Міллер вражено дізнається, що перед ним сидить племінник «самого Мазепи» – Андрій Войнаровський. До ранку при кволому і чадному світлі скіпки розказуватиме Войнаровський про своє життя. Як потім напише в своїх спогадах історик, Мазепин племінник на той час являв собою «жалкое зрелище». Він вже забув європейські мови, якими у свій час відмінно володів, втратив лоск великосвітський, що колись так вражав празьке товариство.
Від історика і почув Кіндрат Рилєєв про жахливу долю Войнаровського, який все життя боровся за незалежність своєї України і доборовся до кінця…
Тоді ж і була написана поема «Войнаровський», що так вразила не лише Пушкіна, а й усю тодішню читаючу публіку. В поемі з Войнаровським не відбувається деградації особистості, він зображений Рилєєвим суворою високоосвіченою і, попри все, світською людиною, яка все ще вірить, що бодай і в неблизькому майбутньому, але настануть часи, коли далека і назавжди втрачена для нього Україна стане нарешті вільною – за що зложив свою голову його дядько гетьман Мазепа і тисячі інших патріотів козацького краю.
Андрія Войнаровського не стане у 1740 році. Від роду він мав шістдесят літ, хоч виглядав на всі сто. Бестужев-Марлінський, письменник і декабрист, перебуваючи на засланні в Якутську, марно розшукуватиме його могилу. Не буде вже в цьому світі короля Карла XІІ, чиїм полковником він був; два роки залишиться дожити гетьману в еміграції Пилипу Орлику. А головне, не буде найлютішого ворога його, – як і дядька Мазепи, – Петра І з титулом Велікій, котрий постійно його пам’ятав – він був злопам’ятним. Андрій Войнаровський мав усі підстави сказати про себе: зробив усе, що міг і навіть трохи більше… А ви, якщо можете зробити за мене більше, – зробіть.
Тамтешні якути, хоч і не знали мови дивного засланця, але завжди захоплено слухали, як він своїм, ще на подив молодим голосом виводив:
Ой на горі та женці жнуть,
А попід горою, яром-долиною
Козаки йдуть.
Гей, долиною, гей, широкою,
Козаки йдуть…
А коли він виводив «Гей, хто в лісі, озовися! Та викрешем вогню, та закурим люльку, / Не журися!», то вірили, що так воно й буде.
Гуля орел, гуля сизий, та й попід небесами…
Сьогодні Ясси [33] – місто в Румунії, адміністративний центр однойменного жудеця, населення біля 350 тисяч чоловік. Другий населений пункт по кількості мешканців після Бухареста. За етнічним складом – 98,5 % – румуни (дані на 2002 рік), решта – цигани, євреї, греки, угорці, німці та інші народи. З 1565 по 1862 рік Ясси були столицею Молдавського князівства. (Один з молдавських господарів Дмитро Кантемир навіть присягався на вірність Росії.)
Серед відомих людей Ясс і нині в тамтешніх краях називають Орлика Пилипа Степановича.
Так-так, державний діяч України, найближчий соратник гетьмана Мазепи, після передчасної смерті якого був у Бендерах проголошений гетьманом Правобережної України…
«Орлики – український старшинський рід кінця XVII – початку XVIII ст. Пилип Орлик (1672–1742) – генеральний писар (1702–1708), один із співучасників зради І. Мазепи. Після Полтавської битви 1709 року втік до Туреччини. Згодом був проголошений «гетьманом». У 1711 році разом з кримськими татарами брав участь у нападі на Україну. З 1714 року перебував у Швеції, Німеччині, Польщі, Франції, Туреччині, намагався підбити їхні уряди на збройну інтервенцію проти Російської держави.
Григорій Орлик (1702–1759) – син Пилипа Орлика. Продовжував зрадницьку політику свого батька. Після поразки Туреччини в російсько-турецькій війні 1735–1739 років виїхав до Франції, де намагався схилити її уряд до боротьби проти Росії. Служив у французькому війську, дістав титул графа і чин генерала. В історичних думах український народ затаврував Орликів як зрадників» (УРЕ. Т. 8. С. 59).
Ніби українському народові більше нічого було робити, як складати «Історичні думи», у яких він «таврував Орликів». (Думи такі й справді створені, але не українським народом, а перекинчиками-заробітчанами на замовлення тодішньої компартійної ідеології, а вже вона ті «українські думи» видавала за буцімто народні.)
Такий уже був писаний і неписаний закон за панування комунізму в Україні: всіх українців, які виступали за незалежність України, незмінно таврувати зрадниками і ворогами.
Не
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Трагедія гетьмана Мазепи», після закриття браузера.