Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Поки Джордж та Чендлер торгувалися за ціну на припарку і домовлялися про її доставку, П’єр зібрав пакунки і підійшов до дверей.

— До побачення, пані Ройдон, — сказав Чендлер, вклонившись.

— Дякую за допомогу, пане Чендлер, — відповіла я. І беззвучно додала: «Я нова у цьому місті й хочу знайти собі відьму, яка могла б мені допомогти».

— Завжди радий допомогти, — сказав Чендлер спокійним голосом, ані найменшою зміною інтонації не видаючи своїх емоцій. — Хоча в районі Блекфраєрс є чудові аптекарі. «Лондон — небезпечне місце. Стережіться тих, до кого ви звертаєтеся по допомогу».

Не встигла я спитати аптекаря, звідки він дізнався, де я мешкаю, як Джордж, бадьоро попрощавшись, уже виводив мене на вулицю. А П’єр ішов так близько позаду, що я часом відчувала його прохолодний подих.

Коли ми поверталися додому, я безпомилково відчувала на собі колючі погляди своїх одноплемінників. Поки ми були в крамниці Чендлера, була оголошена загальна тривога, і районом швидко поширилася чутка про появу якоїсь дивної відьми. Двоє відьом вийшли на ганок і, схрестивши руки на грудях, стали з неприхованою ворожістю роздивлятися мене своїми колючими очима. Вони були такими схожими своїми обличчями й фігурами, що мені подумалося, що вони двійнята.

— Ти ба — вер, — промимрила одна з них, плюнувши у бік П’єра і схрестивши пальці у знак, призначений відганяти диявола.

— Покваптеся, господине, бо вже сутеніє, — сказав П’єр, беручи мене за лікоть.

Бажання П’єра якомога швидше вивести мене з цього району та бажання Джорджа якомога швидше пропустити склянку вина дозволили нам повернутися до Блекфраєрса значно швидше, аніж ми його покидали. Коли ми опинилися в безпечному затишку «Оленя й Корони», Метью й досі не повернувся, тому П’єр хутко вирушив на його пошуки. Невдовзі після цього Франсуаза почала кидати грубі натяки на те, що година вже пізня і мені пора відпочити. Чепмен натяк зрозумів і, попрощавшись, пішов.

Франсуаза сиділа біля каміна, відклавши шитво убік, і дивилася на двері.

Я випробувала червоне чорнило, викресливши зі списку придбані товари і додавши до нього пацючу пастку. А потім взялася за книгу Джона Гестера. Чистий аркуш паперу, в який вона була акуратно загорнута, крив під собою хтивий та сороміцький вміст.

У брошурі перелічувалися ліки від венеричних захворювань, більшість з яких мали своїм компонентом ртуть у токсичних концентраціях. Недивно, що Чендлер був проти того, щоб продавати цей примірник заміжній жінці. Я вже встигла дочитати до другого розділу, коли з кабінету Метью почулися приглушені голоси. Франсуаза несхвально стиснула губи і похитала головою.

— Цього вечора йому знадобиться більше вина, ніж ми маємо в цьому домі, — зауважила вона і рушила до сходів, прихопивши один із порожніх глеків, що стояли біля дверей.

Я простежила напрям, з якого долинав голос мого чоловіка. Метью й досі був у своєму кабінеті, стягуючи з себе одіж і кидаючи її у камін.

— Він лихий чоловік, мілорде, — похмуро зазначив П’єр, відстібаючи меч Метью.

— Сказати про того негідника «лихий» — це все одно, що не сказати нічого. Бо відповідного слова іще ніхто не вигадав. Після того, що сталося сьогодні, я готовий присягнутися перед судом, що це — сам диявол. — Своїми довгими пальцями Метью розв’язав шнурки своїх тісно прилягаючих бриджів. Вони впали на підлогу, і він нахилився їх підняти. Бриджі теж полетіли у вогонь, але не настільки швидко, щоб я не помітила на них плям крові. Пліснявий запах мокрих каменів, трухлявини та грязюки несподівано викликав у моїй пам’яті спогади про те, як мене ув’язнили в замку Ля-П’єр. До мого горла підкотився клубок. Метью рвучко обернувся.

— Діано. — Одним подихом і поглядом відчувши мою тривогу й смуток, він швидко зірвав через голову сорочку і, переступивши через свої зняті чоботи, підійшов до мене в одних лляних трусах. На його плечах грали відблиски вогню в каміні, і один із його численних шрамів — довгий та глибокий над ключицею — то щезав з виду, то знову появлявся.

— Тебе поранили? — насилу виштовхнула я зі свого стиснутого спазмом горла, прикипівши поглядом до одежі, що вже палала у каміні. Метью прослідкував за моїм поглядом і стиха вилаявся.

— То не моя кров. — Те, що то була не його кров, мене мало заспокоїло. — Королева наказала мені бути присутнім на… на допиті одного в’язня. — Його швидкоплинне вагання вказало на те, що він хотів уникнути слова «тортури». — Зараз я помиюся, а потім ми разом повечеряємо. — Його слова звучали лагідно, але сам він мав стомлений і злий вигляд. І явно остерігався торкатися мене.

— Ти був у підземеллі. — Про це однозначно свідчив характерний запах.

— Я був у Тауері.

— А той в’язень — він помер?

— Так. — Метью провів рукою по обличчю. — Я сподівався прибути достатньо рано, щоб цього разу мати змогу зупинити це, але не встиг, бо хибно розрахував час припливу й відпливу. І тільки й зміг, що наполіг на тому, аби якомога швидше припинити страждання нещасного.

Метью вже не раз доводилося бачити, як помирають люди. Сьогодні він міг би залишитися вдома і не клопотатися іще однією душею, що загинула в Тауері. Нижча істота могла б, але не Метью. Я простягнула руку, щоб доторкнутися до нього, але він відступив назад.

— Королева шкуру накаже з мене здерти, якщо дізнається, що той чоловік помер, так і не розкривши своїх таємниць, але мені вже все одно. Як і більшість звичайних людей, Єлизавета легко закриває очі на все, якщо це їй вигідно.

— Ким був цей чоловік?

— Відьмаком, — невимушеним тоном відповів Метью. — Його сусіди донесли на нього через те, що він мав ляльку з рудим волоссям. Вони злякалися, подумавши, що та лялька уособлює королеву. А королева злякалася, що поведінка шотландських відьом — Агнеси Семпсон та Джона Фіана — спонукала англійських відьом діяти проти неї. Не треба, Діано, — Метью жестом наказав мені залишатися на місці, коли я знову ступила крок уперед, щоб заспокоїти його. — Тобі не можна підходити ближче до Тауера і до того, що там коїться. Іди до вітальні. Я невдовзі до тебе прийду.

Мені