Читати книгу - "Родаки"

— Я знав, що моя трояндова жінка не забула про мене, — мовив Владьо. — Всі ці довгі роки вона ревно молилася за мене. Вдень і вночі трояндова жінка молилася за моє спасіння. І Бог почув.

— Я дуже щасливий, що ви нарешті зустрінетесь із жінкою, яка молилася за вас, — сказав я, не відриваючи очей від зеленого-зеленого коня.

Владьо помітив мою цікавість.

— Це вона послала його за мною, — пояснив гордо. — Цей кінь, тільки не дивуйся, цей кінь — місяць май, май — зелений май… Цей місяць приніс мене у світ, я народився в маю. Бачиш, моя трояндова жінка не тільки молилася за мене, а й пам’ятала, що у цей світ я влетів на майському коні.

— А з якого далеку і куди веде ця дорога? — запитав я, глянувши навкруги.

— Ця дорога не має ані початку, ані кінця.

— А тоді як ви йдете, чи знаєте, в який бік іти до жінки, яка молиться за вас.

— Звичайно, знаю! І ми б уже давно були біля неї, я міг би вже тепер їй руки цілувати. Тільки мушу зробити тут ще одне добре діло. Висихають мої колодязі. Я йду, аби наповнити їх святою водою, — кивнув головою на полотняну торбу. — Я несу святу воду з криниць, з яких черпав і пив Христос. Наповню святою водою вмираючі колодязі, тоді сяду на коня і…

Владьо підвів догори щасливі очі: небеса, як і всі навколишні простори, були всуціль затягнуті білими сувоями домотканого полотна. І тільки над нашими головами пульсував-дихав, наче голубе серце, витончений кружалець неба.

— Я ж тобі казав, я вірив — ми ще там будемо! — мовив, радісно дивлячись у небесне вікно.

Погляд Владя спалахнув знову, як і колись, фанатично-щасливим блиском, як у безнадійно хворого, до якого прийшло чудодійне зцілення; як у смертника, якому за хвилину до страти виголосили помилування; як у сліпця, якого осяяло нечекане прозріння.

— Мені пора, — сказав. — За все тобі дякую. Так жаль розлучатися.

І, поправивши торбу із святою водою, Владьо пішов повз мене. За ним, ствердно помахуючи головою, граційно попрямував зелений-зелений кінь. Не обертаючись, Владьо помалу розчинявся вдалині. Із полотняної торби, що ніс за плечима, раз у раз скапували великі, як діаманти, краплі води. Святої води, живої води із біблійних криниць, з яких черпав і тамував безмежну спрагу і страждання Син Божий. І там, де падали краплі, на сірій курній дорозі виростали і розквітали, облиті свіжою ранковою росою, пречисто-білі троянди.

Прокинувшись вранці і згадавши сон, я відчув непогамовну тривогу. Це відчуття не покидало впродовж дня. Аж раптом під вечір із Мукачева подзвонила тітка Моргіта і сповістила:

— Загинув Фийсів Владьо. Завтра будуть хоронити. Ти міг би і приїхати. Як-не-як, Владьо був наш сусіда, а в твоїй судьбі…

Голос тітки на півслові умовк, і в телефонній трубці запікало — десь на лінії обірвався зв’язок.

Наступного дня з букетом білих троянд я приїхав у сусіднє з моїми рідними Небесі село. Сюди кілька років тому після смерті батька, залишившись самотнім і безпомічним, Владьо, як у нас казали, приженився до молодої вдовиці.

Ще по дорозі в мене виникло нестримне бажання після похоронів пішки пройтися на Небесі і переночувати в бабиній хаті, де проминула ангельська пора мого дитинства. Коли під’їхали до обійстя покійника, зупинився в нерішучості і розгубленості перед двором — на мене дивилися десятки очей. Це були сільські бабусі. Доки домовину ще не винесли з хати, вони рядочком повсідалися на лавицях попри дерев’яну огорожу і, перешіптуючись, з якоюсь покірною обережністю позиркували на городського пана. Мені спершу зробилося ніяково, а потім, дивлячись на цих рідних серцю стареньких жінок, відчув ностальгічний щем і безмежну ніжність до наших страдниць-матерів. Ось вони, в жалобній одежі, рівненько повсідались на лавицях, наче чорні ластівки, і застигли перед прийдешнім відльотом у Вічність. А з ними і їх ровесниця — Глибока Осінь. Вона прикрасила зморшкуваті, мозолясті обличчя золотими промінчиками старенького пізньоосіннього сонця. І сидять вони, наче Мадонни Вселюдської печалі, безмірної християнської Любові і Всепрощення.

Я дивився на цих великомучениць і згадував, як по війні вони впрягались замість коней і волів у плуги й орали, аби засіяти политу кров’ю смерті землю зернами життя. Ці, тепер уже старенькі, Мадонни заміняли нам утрачених на війнах, загублених у гріхах і блудах батьків, постійно тремтячи за шматок хліба для своїх дітей. І від тих страхів і думок про окраєць для дітей їх обличчя стали кольору тяжкого житнього хліба, а руки — твердими й порепаними, як скоринка чорного буханця. Ніколи не забуду, як деякі з наших стареньких матерів, що пройшли через голод, навіть перед смертю умудрялися схопити шматок хліба. їх потім так і знаходили — із міцно затиснутим у жменях окрайцем. Обличчя у них завжди були щасливими й умиротвореними — їм не страшна була вічна дорога, бо йшли по ній із шматком буханця зі свого тяжкого страдницького життя.

Гамуючи в собі дитячі спогади, жаль і співчуття до стареньких, я зайшов у двір, притулився до огорожі і запитав в однієї з бабусь:

— Перебачте, що вас потривожу.

— Ой, што ви — прошу, прошу красно, — спохватилася старенька.

— Як то все сталося? — кивнув у бік хати, звідки стали виносити труну.

— Йой, панику добрий, што говорити, — жалібно почала старенька. — Як у нас кажуть, жона — то яблуко і змія в єдному часі. Така була і Йолана.

— Що за Йолана?

— Тать та, што Владя на тот світ спровадила. Коли спершу зійшлися, одне одному в долонях росу подавали і пилинки з голови здували. А дальше в Йолану тот, згинув би у мертвих водах, рогатий вуйко вселився. Жона почала немилосердно пити, валяндатися із такими ж червононосими битангами, тижнями пропадала. А Владьо — чоловік був дуже такий, знаєте, нєжний, культурний, єдним словом — челядина од Бога. Бився за спасіння її душі, давав її много раз лічити, айбо то все цапові під хвіст.

— Я то все чув, — злукавив, знаючи, що ця бабусина бесіда, як це буває в сільських, може затягнутися ще надовго, а тут уже посеред двору клали домовину.

Бабуся згідливо покивала головою і тепер уже поквапливо мовила:

— А позавчора прийшла, як коза із танців, — ледве на ногах